Як позимніє – на Гавай!

Там (не лякайсь), зими немає!

я зберу всі листи всі зневіри прощання і зради
загорну в павутинку осінніх туманних зітхань
це оновлення серця бурштинно озвучена радість
у гніздечку душі поселю я пташатко і хай

Цієї осені не буде карнавалу: ти втомилася одягати маски.
Зрештою, позолота, як і фальш, скінченна.
Буде теплий вовняний шалик,
що цілком перекреслить витончений силует
експресивної і екзальтованої кавоманки
(і дрібку цинамону, проше пана… так складно чомусь знайти власне цинамон,
а не корицю у Львові).

 я тебе намалюю кармінним зітханням на таці
зішкребу позолочену фальш аж до хрусту кісток
і оголену душу оголену місячним танцем
заховаю між тріщин люстерка в посріблений шов

…Бо корінь отруйний, бо корінь живий…
Нема оберегу і берег запався.
Пропаща душа заблукала в міжчассі,
Приваблена реготом п’яних повій.

Все відібрали:  силу і любов.

          Нелюбе місто полонило й тіло,

          Що сонцю не радіє. Наче кров

          Моя давно на лід закрижаніла.

Я мовчу. Розгубила слова всі.

                     Тиха осінь мене полонила.

                     Я учора на листі у лісі

                     Цілий день до зорі ворожила.

  Хіба без мови Батьківщина буде?

   Хіба без пісні нація жива?

   На милий Боже! Схаменіться, люди,

    Бо Україна для усіх одна!