Колише тінь смарагду океанська діва,

Причастям солі затаврована довіку –

В безодні перлів не віднайде чоловіка!

Піна розпуки. В скелю суджено летіти

Німотним криком, в косах сховок знайде вітер.

Рибинна кров невинна – власним венам стужа,

Означена не буде теплотіло мужем.

Заручниця води, заручена із морем,

Силяла мушлі снів на буйну нитку горя.

В осердях мушель сплакані перлини марять

Нубійською принцесою, вогнем гітари.

І вже коли пливти у ніч снаги не стане,

У шумі хвилі прокричить своє: «Осанна!»,

Забракне вдиху, видих терням груди сколе –

Навзнак у синь безумну, спів сирен прозорий.

Неспита часом ніч, невідворотна долі,

Всі води світу не розчинять в оці солі.

Купала місяць, повнилася ніжно раєм…

Ранима дуже… Діва… Та хіба він знає?