МИНУЛЕ – ДЗЕРКАЛО МАЙБУТНЬОГО

       Член Національної спілки письменників Олексій Тичко відомий передусім, як поет, пісняр, кліпмейкер, автор сорока пісень, які виконуються на професійній і аматорській сцені у співпраці з Оксаною Первовою-Рошкою, Віктором Охріменком, Йорданою Дранчук, Володимиром Сірим, Володимиром Градоблянським, Ярославом Чорногузом, а також автор більш, як двохсот кліпів. Він – лауреат міжнародної літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша (2019). В одному з оповідань Олексій так окреслив своє творче кредо: «Натхнення – стан одержимості істиною».

       До першої прозової книги Олексія Тичка «Гості із стародення» входить десять розповідей: «Вечірник», «Дорога до храму», «Євдокія», «Заокеанський гість», «Обличчя у дзеркалі», «Дитинства золота пора. Літо», «Дитинства золота пора. Зима», «Містечковий роман», «Подружки» і «Гітарний блюз».

       «Станом одержимості істиною» можна охарактеризувати й усю представлену ним у книзі прозу (а це коротші чи довші оповідання та нариси), яка віддзеркалює долі наших сучасників і їхніх батьків – представників буремного ХХ століття: чи то долі будівничого і мецената Леоніда Мефодійовича Манзюка та його родини («Дорога до Храму»), чи «бабусі Євдокії», чи «заокеанського гостя» Антіна Стародуба, чи love story ліричних героїв у «Містечковому романі» та «Гітарному блюзі».

        Головний герой «заокеанського гостя» так розмірковує про свою долю: «Життя – дивне,  ми не знаємо,  що нас очікує за черговим поворотом долі. Якби хтось тоді, як він уже майже вмирав у сирій і холодній землянці, йому сказав, що через півтора року він потрапить у Париж, не повірив би! Але склалося, як склалося, мабуть, рух по світлій смузі продовжувався, і зірки на небі сприяли цьому, її Величність Доля веде куди треба, а тих, хто не хоче – волочить в потрібному напрямку». 

        У розповіді «Дорога до храму» автор також знайомить нас з новими героями. Бо «життя тим і прекрасне, що може здивувати новою зустріччю з цікавою людиною, навіть тоді, коли зовсім цього не чекаєш».

           Вічний колообіг життя розгортається у книзі Олексія Тичка на теренах його рідної Городищини. Поезія і проза… Проза, поезія і філософія… Життя, як дитинство. Життя, як чин. Життя, як виживання. Кохання і співчуття. Драма і трагедія. Минуле і сучасність. У кожній розповіді ліричний герой із сьогодення повертається у минуле, а потім назад – уже у майбуття… Яке ж воно майбутнє-сучасне його юних і молодих героїв?.. «Як же все змінилося: довкілля, звичаї, ми і клімат. Десь читав, що півстоліття в масштабах планети, яка живе мільйони років, це все одно, що нічого. Ох, не так… Залишаються тільки згадки дитинства. Перебираючи їх, ніби старі речі в скрині, знаходжу багато цікавого... Навіть не розуміючи до кінця, що це означало і для чого, я свято виконував традицію, носив селами вечерю, долав до восьми засніжених кілометрів в один кінець, а потім тими ж стежками повертався назад» («Вечірник»).

       Так само, як ліричний герой першого оповідання «дотримувався традиції», так тепер сам письменник започаткував традицію розповідей про рідний край, його мешканців – героїв і простих людей з народу. Людей, що живуть у нашій пам’яті і є часткою нас самих та нашої історії. Без них не було б України… Без них не було б сьогодення… А тому вони – наші «гості»… Гості з минулого… «Гості із стародення».

       Символічні слова головного ліричного героя з останньої розповіді книги: «Чомусь згадав Леонід, що він думав у юності про тих, хто в такому віці, як він зараз. Здавалося йому, що у них уже все позаду, немає уже емоцій і переживань, і живуть вони лише виключно проблемами дітей та онуків, а воно в дійсності дивися як»… І справді, життя – вічне… Минуле прямує до безконечності... Минуле – дзеркало нашого майбутнього…

       У розповіді «Дитинства золота пора. Літо» автор розмірковує: «У кожного в дитинстві є своя територія, на ній ми росли і мужніли… В літературі часто згадується Болдінська осінь – пора, якій судилося стати знаменитою, бо вона дала О. С. Пушкіну натхнення, і він написав багато різнопланових творів. Городище – не Болдіно, наша осінь не дуже надихала на щось цікаве, та і ми на Олександра Сергійовича не дуже були схожі. Наша осінь більш прозаїчна і не була насичена важливими подіями». Та, як говорить один з його ліричних героїв: «А все таки мрії збуваються!».

       То ж привітаймо Олексія Тичка з виходом першої прозової книги, в якій реалізовано ще одну грань його творчих здобутків! А також героїв і прототипів його оповідань, які ожили на сторінках цієї книги, адже їхні долі стали фактами нашої літератури! Бо минуле – це дзеркало історії… Дзеркало нашого майбуття…

                                                                                      Олександр ГОРДОН,

                                                        поет, прозаїк, перекладач, літературознавець,

                                                                            лауреат літературних премій