Я вернуся з міжзоряних воєн
без чинів і нагрудних оздоб
і вдихнувши морозної хвої
почуватимусь Раяном Ноєм,
порятованим в Сьомий потоп.
Я побачу тебе на обійсті -
годуватимеш просом гусей -
ти можливо й чекатимеш вісті,
та навряд чи такої: " Не бійся,-
пожартую,- це - я, Одісей".
Ти не зойкнеш - спокійно в гусятник
заженеш голосну чередУ.
("Не було мене літ із десяток,
от нарешті заскочив на свята...")
В хату двері прочиниш. Зайду.
Відсахнеться вогонь - аж іскрини
полетять через комин до зір.
Знову мовчки дістанеш зі скрині
вишиванку і оком майстрині
обласкаєш нехитрий узір.
Все незмінне - парсуни і фотки,
і святих гачкуваті носи.
Я повішу на цвяшок пілотку,
одягнусь у сорочку - коротку,
наче зроду її не носив.
Стіл хутенько застелиш обрусом,
страв дванадцять наносиш раз-два,
замість дідуха сіна натрусиш,
ще й для доброго духа-інтруза,
що заходить у ніч до Різдва,
наготуєш тарілку і ложку,
з ними келих для знаних потреб.
Назбираєш усього потрошку
в коляду хитруватому Мошку
на випадок, як зайде вертеп...
Перша зірка у небі засяє,
мов сигнал неземного Арґо.
Я промовлю молитву Джедая,
ти помолишся: Бог ся Раждає!
потім разом: Славімо його!
Ніч покотиться місячним колом -
я зійду з осьової путі.
І напевно вже більше ніколи
не скуштую горіхових колив
зі смаком різдвянОї куті...
17.03.12
| 
Радий, що сподобався вірш!
