Зібгавши простір,
завірюха свище,
немов над світом
розпочався суд,
і (л?)вже пророцтвом
чуються у хвищі
слова зловіщі,
що усе найвищі
небесні сИта
снігом занесуть.
Що сонце змеркне -
вп’яте, – і у тремі
наждачним кругом
затвердіє наст,
і ложе смертне
приготують темні
круки тотемні
і у веретені
стрімкої хуги
упізнають нас.
І мовчки рушим
по замерзлій глиці,
розтяті нервом
лічених годин,
думки і душі
оголивши ниці:
святі й блудниці,
королі і гицлі -
всі перед небом
рівні, як один.
В строю одному -
в’язні і присяжні,
вже недосяжні,
хоч о сяг руки.
А вдарять громом
голоси мосяжні -
чорніші сажі,
довжиною в сажні
будУть їх справжні
Судні язики...
Та все ж надії
теплиться осколок,
що не довіку
круг замкнеться зло.
Іще задніє -
вшосте - і спроквола
розiрве коло
й голкою проколе
камінне віко
молоде зело.
2010
| 
ВВ
