І.
Легким трепетом рук накрапає самотність
розгорілись маки на прощання
Нині стає хтось ніким, таким одиноким
ні тіні, ні слова, ні навіть бажання
а може… а може це втрата свідомості
за мороком завжди світання?
ІІ.
Учора слів шуміла злива, нині амнезія,
бо трави пахли надто сильно й млосно,
гірка отрута їхня висмоктала снагу тіла,
червоних маків рана відняла нам голос
слова рояться як москіти
і жодне з них не викреше веселки,
невпевнені, що книга ся закрита,
хоча прочитані усі її сторінки.
Кожного разу, перечитуючи знаходимо щось нове, бо дивимось під іншим кутом зору, з відтінком пережитого досвіду. Отже нових відкриттів на старих сторінках, і то бажано тільки приємних!
Самотність іноді дуже-дуже потрібна. Людина мусить мати час для самої себе. Але це не повинно бути нашими перманентним станом у цьому житті, бо людина народження з любові і для любові! І це головне її призначення. Хоча десь там, глибоко в душі, ми залишаємося завжди самотніми...
Є такі слова у Людмили Гнатюк " Я нікого не хочу бачити, я нікого не хочу чути. Вже по-іншому все сприймається і по-іншому дивляться очі..." Колись я вголос сказала ці слова одному знайомому (прихильнику поезії поетеси) і він жахнувся: "Ви що, не можна так!" - Чому? Іноді це є просто необхідністю для переосмислення, переоцінки вся і всіх. А може це справді для того, що "за мороком завжди світання?"
Я не майстер втішати, та коли ти його відкрив, було дуже цікаво. Сам не ходжу на поетичні сайти, "Анумо..." давно забув. Вийшла збірка власної поезії, та вона стоїть запакована. Це тільки для себе.... Дуже люблю живе спілкування але збиратися з поетами поки зась. тож таке...
І вам зичу того ж навзаєм!
