Не волай у безмежжя –

ехо від хмар не відбивається.

Парадигми твоїх зусиль марні.

Я – не острів.

Мій океан не боїться тайфунів,

Він їх породжує.

Стихія не знає обмежень.

Маєш знати:

Тільки одинокість

Закінчується Вічністю.

Ідемо в небуття –  

Не в забуття.

Небо – бути –  я.

Досвід незабутий,

Врахований увосьме

Передоднем особистого апокаліпсису.

Пам’ять  – протяжним звуком струни

Відлунює позачассям.

Прислухайся –

Зорі шепочуть наші долі.

Хрещені, досягаємо хреста

Раптовою точкою на перетині,

Межовість координується навхрест.

Межа – входом іншого відліку.

Проростаємо у прийдешньому

З пройденого не нами.

Наша постійна тяглість

На Землі – не завершена.

Абсцеси свідомості одиниці – лиш точки

На цілісному пласті Традиції.

Абсциси – горизонталі, паралелі.

Безконечна протяжність, незавершеність…

Постійне прагнення до з’єднання

Двох точок – втім, тільки відрізок

В одній площині –

У просторі, часі, людському перебігу

Паралельні прямі не перетинаються.

Наші паралельні світи,

Часом такі близькі й подібні

Лежать у паралельних площинах.

Буває, вони накладаються.

Радість стукоту іншого серця в унісон –

Раптовий резонанс не марності пошуку.

Втім, кожний залишається

У своїм безмежжі самотнім.

Власна безмежність обмежена

Іншими мірами відліку.

Точка перетину осей

У кожного конкретна.

Коли площина зійдеться в одній точці

Рухатимемося вертикально –

Там інша система цінностей.

Ордината спрямована однаково

Вниз і вгору –

Кому куди…

Трагедія єства втіленого –

У чуттєвій тяглості поколінь,

Найдорожчі плоди, вислід мрій і потуг

Не візьмемо назавжди.

Рух, що відчуваємо тілом у всіх проявах

Земних горизонталей

Раптово вичерпаний,

Останній тлінний віддих в одну мить.

Конкретність скінчена –

Горизонт стає точкою.

Боязнь утрати –

Болісність переходу навхрест,

Знизу угору – возз’єднаним,

Або безконечне падіння самотою.

Одинокість долається

Станом любові ноуменально –

Лише проекція можливого тінями тіл.

Втім, тільки Душа вагітна любов’ю

Досягає блаженства.

 200?