Ця сукня надто чорна, глухо чорна,
Вона вас оскверняє, донно Анно.
Вселенська туга саваном огорне,
Я припаду – завважте! – не вустами,
А тінню серця – долі – як у храмі.
Ця шия надто біла, гойно біла
Для трауру. Спиніться, донно Анно!
Бо ж вістря сили і межа безсилля –
Крило брови і теплість тонкостанна, –
Віднині невигойно-чула рана.
Замкніть наш світ, а ще замкніть кімнату…
І загубіть ключі, о донно Анно.
До дідька ці скорботно-штивні шати!
Хай ніч пересіріє в дикий ранок,
З колиски тіла, не просіть, не встану.
Свіча дотліла у рубіннім болі.
Не плачте, а цілуйте, донно Анно.
Офіра гідна, вірте, на престолі:
Шаленство тіл, що плавились медами,
Проникна проникомість поміж нами.
Оксано, читаю і дивуюся.Ти ніби не з нами у цьому електронно - Інтернетному світі живеш, а так, забігла у 21 сторіччя на хвилину, виставила вірш і знову додому - у романтичний вік, у запах свічковий і у час довгих суконь з кружевами...
Як сказати, може то захисна функція організму спрацьовує? Не радує сучасний світ і мене... Ми ніби в іншій іпостасі на землю випали дощем. Чужинці у сучаснім часі, І ти, і я – не там живем…
Гарно, Оксанко... Неповторні образи - таки Твої - на межі реальності... Читаєш... і от вже сам стаєш часточкою чогось іншого... Дякую Тобі за ці диво-відчуття)
Я не майстер втішати, та коли ти його відкрив, було дуже цікаво. Сам не ходжу на поетичні сайти, "Анумо..." давно забув. Вийшла збірка власної поезії, та вона стоїть запакована. Це тільки для себе.... Дуже люблю живе спілкування але збиратися з поетами поки зась. тож таке...
