Знов над світом летять комети, Догорають яскраві зорі, Запорошує попелом Вічність Наші, Сестро, з тобою сліди. Так вже сталося, дух Поета Ми несем крізь життя простори, Зазираючи в неба вічі І рятуючи світ від біди.
Що єднає нас, чи я знаю? Рідне щось аж до болю в скронях, Незбагнене таке й шалене, Недосяжне, немов міраж. Ти жагою з глибин зринаєш, Коли місяць у небі вповні, Ти наповнюєш мої вени, Коли йду на черговий віраж.
Дотуляються наші крила, Коли в маревах линем в небо, І пульсують в надриві душі Так подібно, немов одна. Що за дивна штовхає сила Цілу вічність мене до тебе І зростає щомиті дужче, І п'янить мене, мов з вина?
Ми за руки завжди тримались, Розривали тенета скверни, Ми ходили лише по грані І дивились до віч смертям, Всі гріхи ми людські прощали, Засіваючи добрі зерна, І любов'ю зціляли рани, Підіймаючи правди стяг.
У туманності Андромеди Ми в єдине крильми сплелися, Бо холодні Землі вітрища Видувають тепло з душі. Між Великих й Малих Ведмедиць Час прийде нам колись спиниться, Але нині наш янгол в вишах Нам шепоче нові вірші...
Так загадково, але, разом з тим, так зрозуміло. "І пульсують в надриві душі Так подібно, немов одна" "Всі гріхи ми людські прощали, Засіваючи добрі зерна" "рятуючи світ від біди".
На ці рядки мене надихнула одна сонцесяйна Душа у жіночому тілі... Роксолана Вірлан, на Анумо її добре знають. Це її космічні вібрації перелились у мого вірша.
Чудово Наталю! Оця дружба сестринська жіноча вона є, коли душі чисті і домівка їхня десь там між зірками у туманності Андромеди! Дякую тобі, що зуміла це так гарно виразити
Я не майстер втішати, та коли ти його відкрив, було дуже цікаво. Сам не ходжу на поетичні сайти, "Анумо..." давно забув. Вийшла збірка власної поезії, та вона стоїть запакована. Це тільки для себе.... Дуже люблю живе спілкування але збиратися з поетами поки зась. тож таке...
