Випало знайти особливе місце для роздумів-гори.
В горах підносишся до особливого стану відчуття дивних речей. Все навколо змінює межі: земля, природа, люди. Тут повітря таке чисте, а неба можна торкнутись рукою. Відчуваєш себе малим, але вперше зустрічаєш свої думки без втеч і приховування. тут все як на долоні.
Може здасться, що от-от відкриється вічна істина або найстрашніша таємниця.
Гори природні, прадавні, вічні, що відчуваєш, наче знайшов щось давно загублене, про що забув, здавалося, назавжди.
Тут зникає мова і панують відчуття захвату, зворушення, страху. страх такий глибокий та пронизуючий, що хочеться його подолати і зійти вниз оновленим.
Тоді можна повертатися знову, зустріти захід і ватру, на власні очі побачити зоряне небо над нами, а можливо і моральний закон в нас.
Коли сонце запалить снігові шапки повертатися вниз захочеться?
***
Небо зупинило серцевий ритм, вдихнуло, і в порожнечу грудей сірим безмежжям глянула безодня. Від тремтіння мурашки пішли по тілу.
Важкі темні хмари роздерли блакить на клапті. Поривом вітру змело тривожну паузу і на землю застукотів прудкий дощ, наче поспішав заповнити незручну тишу.
На спорожнілих змерзлих вулицях виростали гриби парасоль.
Привабливий опис гір, хоч у чомусь і тривожний... А під кінець - дощ, який я так люблю! Правда, він ще ніколи не заставав мене в горах. Певно, це нелегке відчуття, особливо коли з блискавками...
Я не майстер втішати, та коли ти його відкрив, було дуже цікаво. Сам не ходжу на поетичні сайти, "Анумо..." давно забув. Вийшла збірка власної поезії, та вона стоїть запакована. Це тільки для себе.... Дуже люблю живе спілкування але збиратися з поетами поки зась. тож таке...
