Поети схожі на бджолиних маток,

Кладуть і сіють в стільники слова,

І пишуть муть , в періоди без взятку,

Коли забита смутком голова.

А ще вони, пригожий мед  збирають,

 У альманахи, збірки та книжки,

Словесний лан, розрізавши на паї,

Свій труд вважають тягарем важким.

Хтось тягне віз, хтось камені лупає,

А хтось в пітьмі горить немов ліхтар,

Словесні розриває небокраї,

І надра мови нищить як шахтар.

Хтось сіє лан банальним дієсловом,

А хтось на плуг, перекував свій меч,

Хтось птахом лине в гори смерекові,

Але у всіх душа не знає меж.

Я ж не поет,я не бджолина матка,

Я лиш нектар до вулика несу,

Провітрюю у ньому  запах затхлий,

Проста бджола, закохана в красу.