- Ну, друже, здається, влипли ми – он і Зьома стоїть, чуло моє серце…
Друже – то я лагідно так до свого ненового вже ”опеля” з надійним двохлітровим мотором. Ми щойно блискуче завершили маневр обгону старенького інвалідського "запорожця” в забороненому для цього місці – дві суцільні смуги все ж. А Зьома – то я про сержанта ДАІ на дорозі. Ну є ж такі люди, на яких ні форма не сидить, ні служба в них не йде. Ми в армії таких "зьомами" називали. Ні-ні, зовсім не глумливо, більше зі співчуттям – щось вони у формі дуже на цапків-відбувайлів схожі. Прямо як в тому анекдоті – воїн має вселяти страх! То ви ще й анекдоту не чули? То як старшина у війську пропив нове обмундирування, а тут партія новобранців прибула. На трьох він ще якось нашкрябав щось на складі, а на четвертого – ну хоч убий, – не вистачає, і все! То старшина йому якусь шинель ще з революційних часів знайшов, одна пола вдвічі коротша за іншу, чоботи – лівий і правий різних розмірів, шапку з відірваним одним вухом. Вдягнув новобранець то все, глянув на себе у дзеркало – і аж відсахнувся! Жах!
А старшина йому :
- Все вірно, воїн має вселяти страх!
Отакі то вони зьоми у війську були, але бачу, що і в ДАІ не ліпші.
Зупинив мене Зьома, підійшов вайлувато, буркнув щось нерозбірливе, недбало махнув правицею десь коло вуха – то він так честь віддав і відрекомендувався начебто. Права водія вимагає. Та дав я йому права – порушення ж очевидне, що тут сперечатися. А тут якраз дідок на "запорожці” нас минає – якби не він, то і я не порушив би правила, їхав би собі без обгону. А за дідком – хіба тридцять кілометрів за годину. І показує мені дідок одного пальця догори, радісний такий. А може то він Зьомі показував? Молодець!
- Ну що ж ви, е-е-е… шановний… е-е-е… (Зьома чомусь так і не зміг прочитати імені і прізвища) пане…е-е-е… правила порушуєте? – то він до мене.
- Слухай,- кажу, - в мене часу мало, кажи скільки штрафу – і я поїхав. 
Витягую двадцятку, правда якась зім’ята вона дуже.
- Тримай, - кажу, - решти не треба.
- Нє, - відповідає Зьома, - так нині не вийде. Рейд у нас сьогодні, начальство моє он у "жигулях” сидить, з ними і домовляйся. 
І веде мене до "шестірки”, що неподалік на узбіччі стоїть, звичайна така, не службова. Я раніше навіть і уваги на неї не звернув. Підійшли ми. Зьома майору, що сидів на місці водія, через вікно і подав мої документи. Кивнув на мене, як на впольованого зайця: - "Ось!" І вернувся із жезлом своїм на трасу, "пастися”, як кажуть водії. Небагатослівний Зьома був. 
А ось начальство його – зовсім навпаки.
- Сідайте на заднє сидіння, - майже радісно запросив мене до салону майор. Хотів я обійти "жигуля” з правої сторони, згідно правил дорожнього руху провести "посадку пасажира”, але майор засміявся: 
- Та сідайте зліва, від дороги, Ви вже й так наш – правила порушили.
Сідаю. О, в салоні є ще один майор, певно посадою повище, товстіший і старший з виду, розлігся на передньому сидінні пасажира. Якусь приємну (недешеву, напевне) сигаретку курить. Добродушний наче.
- Що ж ви, Іване Михайловичу, - перший майор на диво легко прочитав із документів мої прізвище і по батькові, - правила дорожнього руху порушуєте, їздити не навчилися ще? Пора би…
Засміялися вже троє – два майори і я. 
- Давайте, - кажу,- хлопці, на "ти" – ми ж одного віку. Ну, порушив звичайно, а що, я мав за тим "запорожцем" годину плентатися?
- А дві суцільні смуги бачив? – випускаючи кільце запашного диму, питає другий майор.
- Смуги бачив – вас не бачив, - пробую віджартуватися.
Сподобалося їм, засміялися. Розумію, що в настрої обоє, певно домовимося швидко, на місці.
- Квапишся? – співчутливо так перший майор.
- Ага, дуже, - відповідаю. - Порушення "готов іскупіть"!
- Іскупляй, - каже другий. - Сорок гривень.
Ото фарт – із сержантом можна було б за двадцятку домовитись!
- Нас же двоє – і цілі майори! - наче прочитавши мої думки, пояснює перший.
Зареготали обоє. Згадав я знамениті слова Кіси, що "торг здєсь неумєстєн”, витягнув гаманець. І, о лишенько! В ньому лише дві купюри – десять гривень і сто доларів. Ну і двадцятка зіжмакана в кишені.
- А тридцять не врятує… - почав я.
Вони теж напевно Ільфа і Петрова читали, бо перший майор якраз словами Кіси про недоречність торгу і відповів. І, піднявши палець угору, багатозначно додав: 
- Рейд у нас сьогодні…
- Хлопці, - кажу, - не "витягну” гривнями, сто доларів маю. Вкупі.
- Не проблема, - стрепенувся другий майор, - ми тобі решту здамо!
Віддали мені права водія, почали решту рахувати. Гаманці повідкривали, в буквальному сенсі кишені повивертали, гроші мені на заднє сидіння прямо на коліна пожмакані кидають – не вистачає їм.
- Де ти в таку рань на наші голови взявся? – вже й наче виправдовується перший майор, - не заробили ще…
Віддали мені все, що мали, але бракує їм до спілки ще десь гривень із п’ятдесят, та вперті такі обоє, десятку мені скинути не хочуть. Але і я свою сотню їм не віддаю.
- Ти ось що, - каже мені другий майор, - поклич сюди сержанта з дороги. Може у нього ще трохи є.
Відкриваю вікно, кричу сержанту: 
- Зьома, йди сюди! 
Не зауважив і сам, як вголос Зьомою сержанта назвав.
Сержант ледь не сторопів від моєї фамільярності, запитально глянув на майора, але той енергійно замахав руками : 
- Давай-давай!
Підходить сержант, заглядає в салон і бачить купу гривень в мене на колінах, зверху сто баксів і двох майорів з відкритими гаманцями і вивернутими кишенями. Сказати, що Зьома отетерів – то не сказати нічого. 
- Скажи йому через вікно, хай гроші дає, - то перший майор мені, - тобі там ближче!
- Гроші давай! – передаю слова майора. Але певно якось в мене дуже наказовим тоном вдалося, чи строго надто, бо Зьома аж поблід і благально так до мене: 
- Скільки?
- Всі хай дає, - кричить другий майор, - наколядував тут, напевно, зранку, поки ми приїхали!
- Давай всі! – передаю слова начальства.
Зьома благально через вікно дивиться на першого майора, але той, вловивши комічність ситуації, безпорадно розводить руками, мовляв, а що я можу порадити – давай!
І Зьома, затиснувши желз між коліньми, починає двома руками вивертати кишені, та давати мені у вікно пожмакані десятки і двадцятки, гривень із вісімдесят, мабуть.
- Нема більше, - ледь видихнув Зьома.
- Всі давай! – увійшовши в смак, кричить другий майор.
- Всі давай! – кричу я Зьомі, дублюючи команду.
Перший майор, щоб не розреготатися, зігнувся весь, наче чомусь під кермо заглядає…
Зьома, ледь не плачучи, витягує з потаємної нагрудної кишені акуратну п’ятдесятку і відчайдушно-сміливо кричить мені: 
- Всі, більше нема!
І ще раз, вже розпачливо, на повний голос: 
- Нема більше!
Махнув майор рукою – йди вже! Пішов Зьома, а ті двоє регочуть – от наколядував скільки, молодець який! Перерахувало начальство ще раз мені решту, віддало права. Я вийшов з "жигуля”, гроші дрібні в руках, купа ціла, став по кишенях розпихувати. Зауважив – Зьома якось із острахом на мене зиркає з-під лоба, хоча й наче за дорогою дивиться. Від напруги аж упрів весь, шапку скинув, в одній руці тримає, а в другій жезл.
А майори розімнутися захотіли, теж вийшли з машини, присіли по два рази, по черзі мені руку потиснули, щасливо, мовляв, не порушуй більше!
Як потім виявилося – все ж помилилися вони на радощах у підрахунках, більшу мені решту дали, обміняли, рахуй, по курсу в акурат, як у банку. А може у них, майорів, так прийнято? Закони ділення знають…
Завів я свого "опеля” та й проїжджаю тихенько мимо Зьоми. І ось, коли я порівнявся з ним, Зьома раптом різко приклав руку до виска, і, чітко так віддаючи честь, що було сили гукнув мені в опущене вікно: 
- Вибачте, я не знав, що то Ви!


8.01.2013