І то ви мені, хлопці, про своїх жінок оповідаєте? А чи ж то я не знаю, до чого можуть довести чоловіків ті люблячі створіння? До якого "бєлого калєнія”? Та послухайте, що було у мене, зрозумієте, яке то воно біле… Але все за порядком. Зачалося все влітку. Рідна теща нам козу дала зі села, казала, що молоко дуже помічне. А ми з жінкою вчителюємо, містечко у нас невелике, в гуртожитку малосімейному живемо. Де ту козу тримати? А я ще й директор школи - не пасує якось… Ну, їх обох, значить жінку мою і тещу, ще якось поодинці терпіти можна, але як вони разом… Мусив будку скраю шкільного садка поставити, хай вже думаю через літо перебуде та коза, а восени віддам тещі назад на село - то недалечко від нас, кілометрів зо сім буде. Але закрутила мене та робота, вже і осінь кінчається, часу відвести козу не маю, та і транспорту теж. А жінка вже два місяці одну й ту ж пісню співає - відвези козу на село, і відвези. І так перетягую зо дня на день, все обіцяю їй - завтра і завтра. І дотримався я отак до пізньої осені, ну, все щораз приходжу пізно, де ще там на село пішки козу вести. Та і не хотілося, по правді сказати. Аж ось раз у нас у школі перевірка - комісія з області. Я вже тих комісій надивився, не боюся, роботу пильную. Ну і наприкінці перевірки обід має бути, за добрий результат. Фуршет ся тепер називає. Я то дуже люблю. І ще вдало випало так, що жінка в той день уроків не мала, вдома лишалася. А мені пристойно виглядати треба - вбираю зрана нову сорочку, костюм, краватку. Ще мешти раз тілько взувані, і плащ з капелюхом. Подивився в люстерко на шафі - фешн! Просто "від Діора!” Але не вспів в двері вискочити непомітно - жінка знов за своє: ”Диви, зимно як! А ти козу завів? Господар - до снігу дотримаєш!” Я часу на суперечки не мав - комісія ж у мене. Буркнув щось, що до снігу ще далеко - і до школи. Відбув наш славний педагогічний колектив ту перевірку, і фуршет файний відбули. А що - скидалися на частування, то чого ся має лишати? Файно, люкс! Вертаю додому, веселий, бо чого - трошки ся причастив з інспекторами. Вже завертаю до дому, і, о лишенько - зачинає падати сніг! А моя на ганку стоїть - і заупокійно так: "А що, дотримав козу до снігу? Дотримав? А чи ми з мамою тобі не казали…” Ну і все таке, вже далі не про мої директорські якості… Навіть на поріг стати не дала. І сніг ще - ну хоч би зрідка пролітав, а то взявся - повалив, як на свята. Дістало мене. Так як був, увесь "від Діора”, йду до будки, прив’язую шнура козі на роги, і ні слова не кажучи, мимо своєї найріднішої жіночки, виводжу козу на дорогу. Щось жінка мені вслід іще кричала, що перебратися хоч треба було, і про чоботи... Мештів моїх шкода їй стало. А я навіть рукою не махнув - спішу, дорога неблизька. Веду козу, ніврочку вона, теж весела, як і я, брикає. І приморожує надворі. "До зими дотягнув!” - так мені образливо стало… - Бач, як я страждаю через тебе? - говорю до кози. Коза у відповідь: - Ме! - А багато я твого молока попив? - питаю козу. А вона знову: - Ме! - В тому то й діло, що Ме! - толку ніякого, - рознервувався тільки. Нє, мислю собі, треба про щось приємне подумати. Згадав я інспекторшу з облвно біляву, розмріявся, не дивлюся під ноги – і раптом послизнувся, аж крикнув! Щось про кузькину мать, голосно певно дуже, бо коза з переляку як шарпне! Ото я, не пускаючи шнура з рук, в то болото і гепнув. З мокрим снігом. А коза весела, тягне мене. Картина, скажу вам… Раптом ззаду гальма заскрипіли, та так, що мороз по спині. Повертаю голову - джип величезний, чорний, лендкрузер якийсь певно. Мені знизу добре не видно - півнеба затулив. А з нього новий українець вискакує: - Що ти тут повзаєш, придурку? - то він до мене так. Встаю. У всій красі - просто з болота. "Від Діора”. Але залишки ”былой роскоши” ще помітно - місцями ще сорочка біла, краватка. Ну і мешти… Тут вже українець остовпів: - Ти хто, клоун? - до мене каже. А я йому: - Директор школи! А він, зачудовано так: - То що ти тут у полі з козою робиш? - На село веду, до тещі. - Та ти що, псих, тут до першого села кілометрів з десять буде. - Не десять, а сім, - кажу йому, - мушу вести, баба моя вдома дуже мене дістала. Замислився новий українець. Чи то чоловіча солідарність в ньому прокинулася, чи сільська інтелігенція розчулила. - Слухай, - каже до мене, - поможу тобі. Давай козу в тачку, я все одно в ту сторону їду. За десять хвилин будемо на місці. - Та ти що - я аж злякався від такої перспективи. - Коза ж брудна. Ну і я… - показую на себе. - Всьо фігня - тобі газету підстелимо, а козу давай на заднє сидіння, там у мене вже дві такі є… Думав я, що в цей вечір вже не здивуюся нічому. Але ні - відкриваю задні двері - а там дві дівиці, молоденькі, гарненькі, в таких міні обоє, що мені аж засліпило. Ото сидять, шкіряться до мене та з кози моєї регочуть. Модні такі. І файні. Ну як козу до них? - Нє, - кажу крутелику, - не можу, брате - сам розумієш… Він завівся: - Не хоч до них - то давай на переднє сидіння, по бистрячку, - каже, - поки я добрий. Тільки газету підстели, або там в бардачку журнали "Плейбой” -візьми пару. - Та не поїде вона сама, - тут вже ледь не заплакав я, - брикатися буде. - То сідай ззаду за нею і тримай за роги. І давай в темпі - я і так вже з тобою тут задовго морочусь. Добрий був чолов’яга. І здоровий. Не став я сперечатися. Підстелив на переднє сидіння два журнали з такими ж блондинками на обкладинці, як ті, що ззаду сиділи. Посадив козу, сів за нею, тримаю за роги. - Ну, поїхали, - каже крутелик. Рушили. Коза ніколи в джипі не їздила, важкий рок теж не чула. А він квадросистему на повну врубав - вона і вирвалась від мене, рогами водія трохи нижче пояса буцнула. Зупинив він джипа й каже мені: - Чувак, ти козу добре тримай, бо вона як ще раз так мене довбане, то тих кізочок мені вже не треба буде. Усьок? - Усьок – кажу, - ти тільки тихіше музику зроби. А дівчата сміються… Ну, поїхали якось. Та недовго – за півкілометра на дорозі пост ДАІ. Я налякався страшенно. А крутелик звичний: - Не трухай, - каже мені, - прорвемось. Правда, він то трохи по-іншому сказав. А сержанту ДАІ на дорозі скучно, махає жезлом - давай на узбіччя. Зупинились якраз навпроти нього, вікна тоновані - дзеркало, сержант сам себе в ньому побачив, шапку поправив. І махає рукою - опусти вікно. Я з переляку відпустив козу. А крутелик вікно опустив. Ну сержант голову і запхав, хотів в салон глянути… з цікавості. А коза, побачивши рідне небо і хапнувши свіжого повітря теж голову йому назустріч. Здивуванню обох не було меж. Секунд зо п’ять сержант дивився очі в очі тому рогатому чудовиську, коза той погляд витримала. Не мигаючи. І теж ошелешено. А сержант, коли до нього вернувся дар мови, з криком побіг до напарника: - Тааам, ттаааамм, там коза, на передньому сидінні! А в лейтенанта ДАІ з почуттям гумору було все в порядку. Ні хвильки не сумніваючись, що сержант його розігрує або має на увазі "козу” із "Плейбоя”, радісно заіржав: - То оштрафуй її! - За що? - простогнав сержант. - Вона певно не пристебнута ременем безпеки, - діловито зауважив лейтенант. Сержант невпевнено вертає до нас, а я в той час, все то чуючи, швидко накидую на козу пасок безпеки. Козі він на диво сподобався, вона сіла рівно і статечно. Сержант обережно здалеку заглянув і кричить лейтенанту: - Вона пристебнута! Тут вже у лейтенанта вривається терпець, і він в зрозумілій і доступній формі відсилає сержанта по новій адресі, очевидно на виконання невідкладного завдання. І звертався дружньо так, не по-уставному – кретином двічі назвав. Аж дівчатка наші знову зареготали. А нам крутить жезлом - "Проїжджайте!” Добре що вікно встигли закрити, коли мимо нього велично коза проїжджала. Та й вона вже заспокоїлася, до важкого року майже привикла. Хеві-метал, одним словом. Сім кілометрів за шість хвилин подолали, а ось по селу гірше - калюжі і ями одні. - Добре, - каже мені крутелик, - кажи, куди - завезу під ворота, бо знову в калюжу хляпнеш. Турбота в нього батьківська про нас із козою прорізалася. А я вже до комфорту звик: - Давай, - кажу, - у бокову вулицю, і до кінця, остання хата зліва. - Зробимо, - каже крутелик, - але ями у вас, тут давно воєнні дії закінчилися? - В сорок п’ятому, - кажу. - Значить село податок на дорогу не платить, - каже крутелик. - А вони фірами - по городах , - виправдовую я тещиних односельців. А в селі зроду такого лендкрузера не виділи, люди до воріт виходять - гарантовано до когось міністр столичний їде! І теща моя туди ж - сперлася на ворота, все знати їй треба. Зупинилися ми навпроти воріт. - Не вилазь, - каже до мене крутелик, - я тебе назад до дороги довезу. Хай в калабаню коза сама лізе. Відстебни її тільки. Ото картина була, коли двері джипа відкрилися самі і коза, впізнавши рідне обійстя, радісно побрикала калюжею до тещиної фіртки. З першою сторінкою "Плейбоя”, що прилипла до неї. Теща просто отетеріла. І сусіди теж. А двері закрилися, і крутелик таки довіз мене до дороги, дяка йому. І вдома, як я прийшов, жінка натішитися мною не могла - що то значить рішучий мужчина: сказав - зробив! І за брудний плащ навіть не сварила - так їй мій героїчний вчинок сподобався. А теща на рано аж мені любимих пляцків привезла - і похвалила. То другий раз, як себе зятем пам’ятаю. Перший ще в день весілля був. Отак во. А ви мені, хлопці, про жінок і тещ своїх розказуєте… До "бєлого калєнія”, до "бєлого калєнія”… Хіба то "калєніє”? От коза… то так.
Щира дяка Богдану Манюку за цю історію, майстерно розказану на П’ятій Творчій зустрічі в Івано-Франківську цього року. І "подаровану" для написання гумористичного оповідання. Пам"ятаю, як усі реготали!!!
Іване, я реготала після прочитання на ПМ, комент на ФБ я писала! Провела колективні читання на роботі, реготали кабінетом. Дякуємо Вам обом з Богданом! А уже як реготали в І.Франківську - тут не описать. Хоча...ти може знову опишеш)))))))))))
Дякую, Тамар! А що, "Коза" і на ФБ була? Я щось не пам"ятаю. Я два дні назад також читав друзям на дні народження - допити ... чаю... не могли. Ото історії житейські бувають!
Ой, чудо - не коза!.. Дяка всім причетним! Іване, твій хист прозаїка-гумориста - серйозний! А ще як уявлю, як ти вголос читаєш!.. Шкода, що не мала нагоди познайомитися з Богданом Манюком, кажуть: цей чоловік творить чудеса гумору - без єдиної посмішки на обличчі!..
Дяка тобі, Лариско! Серйозна дяка! Ага, може ще почитаю спеціально для тебе десь... А з Богданом ще певно випаде можливість познайомитися. Ти уривок його поеми на ПМ прочитай - супер!
Іване, дякую за запрошення на ПМ, треба сходити, а то я вже місяців зо 2 туди не заходжу... А з Богданом ми розмовляли трохи на ПМ, у коментах, сильний автор, хороша людина. Коли ти сказав: я спеціально для тебе почитаю, мені чомусь одразу згадався городищенський заповідник... бігають "обалдєвші" від людей дикі свині... люди тривожать рибу своїми катаннями на човні... танцюють... а ми з Іваном - під слабеньким ліхтарем - я слухаю - він читає... Так не було, але мені так уявилося! Ги!
Та все так і було, Лариско, тільки то люди від диких свиней "обалділи" - такі милі були (другі), маленькі і майже свійські. Е... А що, я справді читав? І все?.. Ги-ги-ги...
Твою, Іване, манеру письма я не сплутаю ні з чиєю. Потрібно, Друже, вчитися в тебе творчого ставлення до буденного життя, але, відчуваю, що марна річ - наслідувати тебе в цьому... Просто не хочеться сумувати на тлі яскравого сміху!..
Чула на п"ятій зустрічі - сміялася, і сьогодні читаючи - знову.:D Коза - супер! Але читати то одне, а от чути це щось із чимсь. Просто браво! Творчих успіхів і на далі.
Я не майстер втішати, та коли ти його відкрив, було дуже цікаво. Сам не ходжу на поетичні сайти, "Анумо..." давно забув. Вийшла збірка власної поезії, та вона стоїть запакована. Це тільки для себе.... Дуже люблю живе спілкування але збиратися з поетами поки зась. тож таке...
