Вкриває очі й щоки, ніби шовк,

Між пальцями стікає змійкувато.

Стрясає серце й розганяє кров –

Пружке, мов гума, і м’яке, як вата.

Освітлене лиш місяцем вночі,

Її волосся неспокійне пасмо

Непевно шалевіє на плечі

Та тьмяно сяє в сутіні неясній.

Немов духмяна лугова трава,

Воно п’янить єство моє без міри.

Зриває з уст цілунки та слова

І від землі несе в сузір’я Ліри…

30.11.12.