Зоріє тьмяно надвечір’я

В мовчанні сизої півтьми.

Запнуте тишею подвір’я

Чекає з острахом зими.

Дме холодком од шибки в груди,

Бо зримо вже до скла приник

Укритий памороззю грудень,

Немов бездомний мандрівник.

І, певно, я в тім винуватий,

Що гість небажано душком

Холодним ломиться у хату,

Знайшовши хутко десь пролом.

Оце назавтра буде дяка

Мені від змерзлої рідні

За те, що в ліні пробалакав

Зігріті сонцем довгі дні.

За те, що вірш переобтяжив

Тим, що єство моє шкребе, –

Намалювавши крім пейзажу

Іще ледачого себе…

27.11.12