Монолог біля собаки

Який же ти нещасний, друже,

З благальним поглядом своїм!

Тремтиш зажурено від стужі

І йти не хочеш у мій дім.

Сидиш скоцюрблений на сходах,

Піджавши куцого хвоста.

Не ранній гість, не пізній злодій,

Увесь – безродний сирота.

О скільки болю та відчаю

В твоїх безрадісних очах!

Немов ножем хтось зараз крає

Тобі облізлий сірий пах.

Немов важкій скорившись долі, 

Тепер ти гордість не зберіг

І, здичавілий мимоволі,

Пришкандибав на мій поріг.

Давай, заходь без осторогу

І залишайся назавжди!

Хоч проживаю сам убого, -

Для тебе вистачить їди.

Відчув, як смачно пахне з кухні

І скільки завжди там тепла?

Тож голод твій одразу вщухне

І сум відлине спроквола.

Чого боїшся, бідолашний, -

Відкіль зневіра у тобі?

Чи був уже на шиї зашморг

Із таврування на горбі?

Дозволь до тебе доторкнуться

Одним лиш пальчиком на мить.

Дозволь за того усміхнуться,

Кому в цей час також болить…