Проводжаючи доньку в дорогу,

Мати, голосом повним журби,

Промовляла мені: "Віру в Бога

На важкому шляху не згуби…”

Витираючи сльози на віях,

Повторяла щомиті своє:

"Пам’ятай, що людині надія

Помирати в житті не дає.

Може, довгою буде розлука,

Бережи у душі ненасить

До найвищої в світі науки –

Україну всім серцем любить!..”

І коли я далеко від нені,

І коли біля неї ізнов, -

Пам’ятаю завжди достеменно

Непохитність простих настанов.

Там живуть – материнська турбота,

Давня мудрість, реальність буття, -

Непідкорені мною висоти

Й те, немає чому забуття.

Не поділиш ніяк на частини

Вічну правду лиш тих настанов

У яких поєднались в єдине

Мами віра, надія й любов.