Нам, любо, ховатись не треба в юрбі,

Бо я вже мовчати не смію

Про те, що донині беріг у тобі

Свою незнищенну надію.

Не знаю чи в інших подібне було

В житті відчуття таке свята,

Щоб душу воно не на мить обпекло,

А вічно могло зігрівати.

Щоб всюди вчувався той запах і клич,

Що тіло доводить до млості,

Щоб поміж мільйонів красивих облич

Одне вирізнялося просто.

Тож, любо, не треба ні сміху, ні сліз

Твоїх із знемоги й одчаю,

Якщо тобі в жертву себе я приніс

На щастя сказавши: - "Кохаю…”

25.12.12