… Дивіться, гляньте, мій то голос Ваш, Як світиться він ніжно на світанні. Я Вас люблю, як сіль свою – Сиваш, Як ліс у грудні свій листок останній. Микола Вінграновський І Світи мені, любове осяйна, О, кожна мить наповнена тобою, Як небо, сонцем вигріте до дна, Габою оповите голубою.
Натхнення нескінченна дивина – Впиваюся поезії водою, Мов келихом іскристого вина І вродою твоєю молодою.
Затемнення світило зачорнить – Ростить розлука біля скронь сивИни, Як обірветься променева нить…
Але моє кохання не загине, А піснею, зміцніле, задзвенить – Весну життя даруй душі, Богине! ІІ Весну життя даруй, душі Богине… Помрію тут, у райському саду – Як тане твого серденька крижина, І я з тобою стежкою іду…
Нам стелиться під ноги шовк осінній, Хмарин жене рожевих череду Вітрець легкий у чарівливім плині Й жагу єднання будить молоду.
А ти пручаєшся несамовито: - Я не твоя, - кричиш мені – жона, Хоч не мегера, та й не Афродіта!
А хто ж ти? У спідниці – Сатана?! О як в тобі кохання пробудити, І музику, де плаче глибина?! ІІІ І музику, де плаче глибина, Зривається акордами бурхливо, І хвилями в душі моїй зрина, І звуками спадає, наче злива.
І трепетом пронизує вона, І щемом так тривожиться сміливо, Хвилююча, лірично-чарівна, Закоханого серця вічне диво.
Невже не бачиш – всесвіт весь – це ти?! Краса небес і чорнота низинна, І у твої незвідані світи
Мелодією ніжності я лину, Відновлюючи спалені мости, Тонкого болю ронячи перлини. ІV Тонкого болю ронячи перлини, Сонети ці в гаях збираю десь, Нанизую, неначе намистини, (Співець кохання – в цьому я увесь!)
Вони сердечних ран моїх кровини, Лілей корони між озерних плес, Ти сяйво їх і стрункість тополину Своїм легким промінням очудесь.
Невже мені наснилося, здалося, Що прийде ще до нас обох весна? І світле притулю до щік волосся,
Розквітне знову посмішка ясна Краса небес – твоє дзвінкоголосся – Люблю тебе, небесна і земна! V Люблю тебе, небесна і земна, Твою любов до себе знову кличу – У мріях, наяву, у диво-снах, В поезії, як Данте – Беатріче.
І зустріч уявляється хмільна – Палкі обійми, щастя на обличчях… В моєму небі тільки ти одна – Богиня світла, сяєвом велична.
…Приходить осінь у життя моє, І відпливає літо швидкоплинно. Сумна пора в коханні настає…
Його ж вогонь палає щохвилини, Ним зігріваю серденько своє У пречудову і похмуру днину. VІ У пречудову і похмуру днину Мені, кохана, піснею дзвени, Небесним щебетанням солов`їним, Весною, влітку, взимку, восени.
Моя сирено, хочу безупину Твій голос чути, звук його ясний Хай чарами проміниться і лине, Мов райська музика із далини.
Як Одіссей, між хвиль сумних мінору, В які мій слух по вінця порина, До тебе рвусь у голубінь простору…
Та розумію, то – лише мана, В якій на радість, а бува й на горе Леліє сни чарівні таїна.
VІІ Леліє сни чарівні таїна, Немов нектар Богів, п`ємо світанок… І течія життя несе човна, В якому я і ти, моя кохана.
Вгорнула нас рожева пелена, Птахи співають тут безперестану, Іскриться сонцем осінь запашна І тихо у п`янких обіймах танем.
О дійсносте, благаю, не буди! І не розбий ці мрії безневинні Об навісних реалій холоди…
Обрядодій іще, ясна волхвине, Вони помітні – чар твоїх сліди У величавій горизонту сині. VІІІ У величавій горизонту сині Пливе собі печальний журавель, У теплий край з теренів батьківщини, Комфорт і тихий затишок осель.
Немов Ікар, до твого сонця лине, Тремтить, як струнами – віолончель, І вірить у крило неопалиме, Як в силу чар музичних – менестрель.
Наївносте дитяча, ну коли ти Завважиш підступи, що чинить біс Й не схочеш більш сама себе дурити?!
Чи не в Цірцеї хлів несе той віз? Поглянь, ізнов полудою сповите Це наслання з диявольських куліс. ІХ Це наслання з диявольських куліс, Сотає кров із ніжності моєї, Ізнову Чорнобог мене заніс В омріяні захмарні емпіреї.
Як солодко. Щасливий, мов Паріс, Лише в уяві цю ношу ідею, Живу у світі, де немає сліз, Тривай іще, кохання епопеє.
Вже й прозрівать не хочеться мені, І я тихенько, пошепки благаю - Хай не приходять знову дні сумні –
Я тішуся у цім несправжнім раю, В обіймах у підступної брехні, Коли полуда очі закриває. Х Коли полуда очі закриває, Нічого ти не бачиш, лиш її У ореолі світлого розмаю, Де радістю дзюркочуть ручаї
У сонцем коронованому гаю… Зникають раптом прикрощі твої, Вона омріяна – немов стрічає І щастя гімн співають солов`ї.
А чи душа реалій потребує, Де запаху немає любих кіс, І порожнеча, і життя це – всує,
Що котиться помалу під укіс… Уяви лиш наркотик тут рятує, Омани серця непролазний ліс. ХІ Омани серця непролазний ліс – Чого тут тільки не буває в ньому! Куди уяви птах мене поніс? – У замку заховався потайному.
Він у повітрі маревом завис, У нім Орфей співає без утоми, Гойдає муз на гіллі верболіз, Літають ельфи і танцюють гноми.
Та тільки головою ти стріпнеш – Ураз чарівне видиво зникає І тануть обриси високих веж…
О Мріє, тільки у твоєму раю Щасливий і наснажений живеш, Веди вперед, за овид небокраю! ХІІ Веди вперед, за овид небокраю Білесенькою хмаркою неси Там, де веселка барви розгортає – Сувої дивовижної краси.
Де все недобре і погане – скраю Лиш плавиться і скапує в ліси. Там зло у душах людських помирає І входить сонце в них із небеси.
Чом на землі холодний вітер віє І сум одвічний болем груди стис? Бо зло ворушиться у серці змієм…
Летім до мрії у безкраю вись, Вона очистить і журбу розсіє, Імлу прониже ніжний сонця спис. ХІІІ Імлу прониже ніжний сонця спис - Явися світові, любові сила. Ось Лель обох над хмари вже возніс, У леті розгорнув могутні крила.
Як обшир почуття твойого зріс – Ти у собі образу задушила… І щастя зазвучав нам вокаліз, І пригорнулася до мене мила.
Ні, це не мрія, де зникає зло, У цьому справді віще відчуття є! Вже відступає ницого полон,
Приходить час краси, весни розмаю… Чому ж те сяйво тьму перемогло? Його кохання світло окриляє. ХІV Його кохання світло окриляє, Подай же руку, королево снів, І уночі, в короні зореграю Білопромінь в іскристім убранні.
Хай почуття велике, неокрає Скрізь еманує із височини І світ красою, щастям огортає І нас теплом зігріє навесні. Строптивице, промовиш: «Ми не пара, Що це усе – химера навісна, Яку я тут сонетами намарив…
Але як муза, ти мені дана. Прошу тебе: в огромі свого чару Світи мені, любове осяйна. Магістрал ХV Світи мені, любове осяйна, Весну життя даруй душі, Богине, І музику, де плаче глибина, Тонкого болю ронячи перлини.
Люблю тебе, небесна і земна, У пречудову і похмуру днину, Леліє сни чарівні таїна У величавій горизонту сині!
(Це – наслання з диявольських куліс, Коли полуда очі закриває, Омани серця непролазний ліс?..)
Веди вперед, за овид небокраю, Імлу прониже ніжний сонця спис – Його кохання світло окриляє.
27.08. – 16.10. 7522 р. (Від Трипілля) (2014) Конча Озерна, Київщина – Київ.
Вінок сонетів - потужна поетична форма. Не кожен може її осилити. А ще й наповнити той вінок таким багатим лірично-міфологічним змістом, як це зробив Ярослав - це вищий пілотаж!
Дякую, дорогий друже Вікторе! А ще дуже приємно, що Магістрал цього вінка покладений Вами на чудову музику, яка будить найпотаємніші струни сердечні. Будьмо і тримаймося!)))
Я не майстер втішати, та коли ти його відкрив, було дуже цікаво. Сам не ходжу на поетичні сайти, "Анумо..." давно забув. Вийшла збірка власної поезії, та вона стоїть запакована. Це тільки для себе.... Дуже люблю живе спілкування але збиратися з поетами поки зась. тож таке...
