Ярина Чорногуз

ПРО ЩО СПІВАЛА ОКАРИНА

Як тьмяний промінь сонця ховався в занехаяній шибці старої дачі, так у кутиках вуст Андрія Семеновича заховалася ледь помітна усмішка. Так усміхаються ті, в чиїй душі живуть спогади, які з роками не кам'яніють. Було пів на шосту. Йому скоро час іти, а проте він спокійно сидів за пошарпаним письмовим столом і вкотре перечитував листа. То був лист від його першої любові. Принаймні йому здавалося так зараз, років п'ятдесят тому він так не вважав. Але яке це має значення тепер? Яка різниця, як він тоді думав? Тепер він захлинався яблуневою хвилею солодких спогадів молодості, таких далеких і близьких водночас.

Ось він, син директора київського машинобудівного заводу, чорнявий, високий юнак, студент політехнічного інституту, завжди говіркий у компанії своїх ровесників, який прагнув віддати життя цьому світові за найвищу ціну. Життя складалося чудово - в нього були успіхи в навчанні, він зустрічався з Ніною, дочкою одного впливового партійця, яка коли сміялася, то здавалося, що то тріщить трамвайна колія. Шлюб із нею мав допомогти йому збудувати кар'єру. Так завжди переконувала його мати, і він слухався. І недарма - успіхів він таки досяг. А проте дещо випало тоді зі звичного перебігу Андрієвого шляху до зірок.

Її ім'я було Соломія. Таке давнє, таке не схоже на імена тих часів, щось близьке до забороненого біблійного Саломе. Вона й сама не була схожою на жодну з їхніх ровесниць, на тих "савєтскіх дєвушек". Довге чорняве волосся, а риси обличчя такі рівні, немов їх по довгій праці виліпив якийсь славетний скульптор. Від того обличчя віяло древніми лісами, чорними горами, мольфарами, якимись давніми культами. Вона ходила так, наче їй відомо щось таке, що недоступне для решти світу, решти людей. Її ніколи не можна було зустріти серед галасливих компаній, вона уникала їх.  Його мати завжди казала, що з нею не можна мати справи, бо її батько "ворог народу", і взагалі їй дивно, як це отой Андріїв старий професор займається з нею математикою, адже вона не студентка і ніколи нею б не стала з "такою" сім'єю. Андрій знав, що Соломія щосуботи після роботи ходить на уроки вокалу до однієї викладачки в консерваторії. Він часом причаювався під вікнами і слухав, як вона співає "Сміються й плачуть солов'ї". Тоді йому здавалося, що вона лежить у дерев'яному човні, котрий несе річка кудись у далечінь, а довге волосся Соломії звисає з бортів і торкається води.

А втім, Андрія лякало і приваблювало в ній інше. Вона бачила у ньому ту сторону його душі, яку не бачили і не хотіли бачити батьки, ті, кого він називав друзями, і яку намагався знищити він сам.

Колись, у семирічному віці, його дід потай від усіх подарував йому дивну річ. То була глиняна фігурка у вигляді пташки, тіло якої було пронизане маленькими дірками, а на хвостику пташки розташовувалася найбільша. На здивований погляд хлопця, дід відповів, що то окарина, інструмент такий. Колись дід малим, ще за Австрії, бачив як музики в селі на Прикарпатті грали на отакій-от чудасії, попросив і собі спробувати. Музика побачив, що хлопцю страшенно сподобалася окаринка, і подарував її. Дід її жартівливо називав "соловей". Тепер він дарує свого "солов'я" малому Андрійку, аби той не забував свого діда. Андрієві теж та окарина припала до вподоби, він згодом навчився вигравати на ній різні мелодії. Але мусив це робити на самоті, бо батьків дратував свист, а друзі насміхалися з такого захоплення чудернацьким інструментом. Єдина людина, яка любила як він грав на "солов'ю" була Соломія. Вони з нею і познайомилися, коли він сховався біля дерева в університетському парку і насвистував на окарині оту саму "Сміються й плачуть солов'ї". Потім Соломія просила його, аби вони зустрічалися, і він їй просто грав щось на "солов'ю". За її словами ця гра нагадувала їй тіні лісових істот, про яких вона чула від батька, коли той читав їй маленькій твори Коцюбинського. Потім зривалася і бігла до магазину допомагати своїй мамі збирати речі.

У нього був випускний вечір. Вони з одногрупниками гуртом стояли біля забігайлівки з назвою "Кафе" і згадували кумедні випадки зі студентського життя. Ніна тоді перебрала зайвого і однієї миті повернулася до Андрія:

- Надєюсь, когда ми поженімся, ти нє будєш на той свістушкє насвістивать і пєрєд атцом нас пазоріть?

Всі зареготали і почали кидати дотепні фрази про чудернацький інструмент Ніниного нареченого. А Андрію наче хтось по душі ножем різонув. Він різко розвернувся, і пішов геть, не озирнувшись навіть на Нінині "Андрюша, ти куда?". Так тоді закінчився його випускний. Він цілеспрямовано рушив у напрямку Соломіїного дому. Андрій хотів її бачити, як ніколи раніше. Він потребував її. Її погляду, слів, усмішки, а найбільше - розуміння. Розуміння хотіла та частина його душі, яка стомилася бути за залізною завісою його амбітних прагнень. Андрій опустив руку в кишеню піджака й витяг окарину. Гра на ній була співом солов'я у клітці, якого замкнув там формальний штучний світ честолюбства й поривань до кар'єрного зростання, виплеканий у ньому батьками і ним самим. Єдина, з ким він міг забути про нього і жити іншим життям, була Соломія.

Вона зустріла його з великою радістю, пригостила трав'яним чаєм з липи і медом. Не запитувала, чого це він раптом прийшов. Андрію здавалося, що її мольфарська інтуїція про все їй давно розповіла. Соломіїна мати поїхала з міста провідати до родичів, а її залишила аби замінила її на роботі. Ту ніч вони провели вдвох, і Андрію вдалося забутися.

Потім все повернулося на круги своя. Андрій усвідомив, яку прикрість він вчинив Ніні і своїм батькам, маючи стосунки з дівчиною, яка могла знищити все, до чого він ішов усе своє життя. Він почав уникати Соломії. Раз він побачив, як вона чекала на нього біля університету, звідки він мав забрати останні документи про освіту. Андрій пройшов повз неї, ніби повз один із університетських бюстів видатних науковців, якими ряснів головний корпус інституту. Коли вийшов з документами із приміщення, її вже не було. Відтоді вони не бачилися.

Була майже шоста. Андрій Семенович гарячково поглядав на годинник. Зустріч було призначено на вісімнадцяту тридцять. Згадавши, що о такій порі зазвичай по Києву затори, і слід було б виїхати раніше, він схопив із шухляди стола ключі від своєї старої "Волги", і пішов до автомобіля.

Сівши в авто, Андрій Семенович оглянув свою дачу. Вона була сірою, колись біла цегла вицвіла. Вікна обох поверхів виглядали моторошно, підійшло б для сучасного фільму жахів, які тепер популярні серед молоді. Вже двадцять років, як ця дача належить тільки йому, бо стільки часу минуло, як вони розлучилися з Ніною. Їй дісталася трьохкімнатна квартира на Печерських липках, а йому - ось це. Дітей та внуків не було, отож ділити такий спадок було ні з ким. Він завів автомобіль і вирушив.

Їхав спокійно, не підвищуючи швидкість. На що він сподівається від цієї зустрічі? На те, що Соломія про все забула і давно йому вибачила? І навіть погодиться тепер стати його дружиною? Це можливо, адже минуло п'ятдесят років. Що не забувається й не пробачається за такий час? Тим паче, якщо вона кохала його. Яка ж вона тепер? Чи залишилося в неї щось від тодішньої мольфарської краси? Невідомість щоразу здавлювала йому подих.

Нарешті вокзал. Він зупинився біля забігайлівки "Дрова". Глянув у лист - п'ята платформа. Глянув у дзеркальце автомобіля, причесав гребінцем своє сиве волосся, поправив свій старий коричневий костюм, який не вдягав років з десять, взяв із сидіння букет темно-червоних оксамитових троянд, вирощених у своєму саду, відхилив двері автомобіля, і пішов. Пішов цілеспрямовано, так, як п'ятдесят років тому, після свого випускного вечора.

На пероні було галасливо. Перехожі, повністю поглинуті своїми справами, своїми щастями й трагедіями, метушливо піднімали й опускали важкі сумки. Чулися голосні звуки від поцілунків, матюки і ревіння дітей. Його серце знову затріпотіло як рушник на рвучкому вітрові. Він чекав.

- Ви Андрій Семенович Загірний?

Він обернувся. На нього запитально дивилася чорнява дівчина років шістнадцяти. Від хвилювання й здивування він не зміг вичавити з себе і слова, а лише тремтливо хитнув головою.

- Бабуся померла місяць тому. Мене теж звати Соломія. На її честь.

Андрій Семенович ніяк не міг усвідомити її слів, лише зауважив собі мимохідь: дівчина справді схожа на його Соломію. Ті ж довгі коси, і те ж давнє обличчя, ніби не з цієї епохи. Лише на зріст була вищою.

- Мені було цікаво, хто ж мій дідусь. Я постійно про це допитувалася в бабусі. І от вже перед смертю вона віддала мені листа, який я вам надіслала. Бабуся ще просила, аби я дещо вам віддала.

Та, що звала себе Соломією, розстібнула сумку, дістала звідти якусь глиняну фігурку і простягнула йому. Це була окаринка "соловей". О Боже! Він забув її того вечора в неї вдома. Ось чому вона чекала його біля університету. Хотіла повернути.

Збентежений почуттями, Андрій Семенович крутив окаринку в руках. П'ятдесят років не змінили її. Він знову глянув на дівчину. З її очей лилося світло щойно початого життя, в ньому не було докору чи злості, але виразно тліло співчуття до нього, реалізованого в житті колишнього партійця Андрія Семеновича Загірного. Він простягнув їй троянди і сказав те, що хотів сказати своїй першій любові:

- Соломіє, це тобі. Візьми і пробач мене за неї.

- Дякую вам, але я не можу. Мене тут чекають, і можуть не зрозуміти. Я завтра саме біжу документи подавати в Могилянку. А бабуся вибачила вам давно і я вибачаю.

Дівчина приязно усміхнулася і хутко побігла до надземного виходу з перону. Там її зустрів обіймами якийсь молодий чорнявий хлопець з букетом троянд. Вони обнялися і разом зникли, побігши кудись сходами.

Андрій Семенович дивився їм услід. Троянди випали з його рук і розсипалися по сірому перону. Він втратив свою Соломію, а інша належала не йому. Перехожі метушилися, ковзали сумками, а пероном ще довго лився сумний голос окарини: "цілуй, цілуй, цілуй її, знов молодість не буде...".