РАБІВ НА БАЛ НЕ ЗАПРОШУЮТЬ...

РАБІВ НА БАЛ НЕ ЗАПРОШУЮТЬ...

(письменницькі роздуми)

Відомий письменник - романіст, сатирик у гостях громадсько-політичного порталу „Воля народу”

КОР.: Олеже Федоровичу, ви відомий романіст, сатирик, автор першого сатиричного роману в українській літературі. Вашим „Аристократом із Вапнярки” зачитувалися мільйони  людей. Він виходив сім разів  понад стотисячними накладами!.. Те ж саме можна сказати про ваші сатиричні романи „Претенденти на папаху”, „Вавилон на Гудзоні”,  „Веселі поради”. Багато ваших творів перекладено на  іноземні мови. Тепер ви в періодиці , Інтернеті активний публіцист. У ваших статтях - біль і любов до України. Ви стоїте твердо на позиціях української державності, єдиної державної мови, як це є у Російській Федерації, Сполучених штатах Америки, Франції тощо. Ви перший «охрестили» антиконституційний „Закон про засади державної мови” КаКа, надіславши на наш портал уже наступного дня після прийняття  антиконституційного закону, 9 серпня, свою точку зору.

ОЧ.: Так, і що ви від мене сьогодні хочете почути?

КОР.: Спочатку кілька слів навколо політичної ситуації в Україні, а тоді торкнемося ширше теми мовного питання в в нашій державі.

ОЧ.: Почнемо з того, що я не політик, не політ технолог. Все, що я скажу, суто суб’єктивне. Моє особисте бачення. Я його нікому насильну не нав’язую, щоб не спрацював закон Ома, пам’ятаючи, що насильством кохання чи любові не здобудеш.  Це мої суто письменницькі роздуми. Роздуми українського письменника і громадянина.

КОР.: І патріота.

ОЧ.: Цим не хваляться і цього не підкреслюють. Цим живуть.

КОР. : І все ж. Саме на ваш погляд...

ОЧ.: На мій погляд - Україна стоїть перед вибором: або ми залишимося державою, або ми знову станемо колонією. Не виключений аншлюс. Кремль все для цього робить, щоб повторити „подвиг» Адольфа Гітлера березня 1938  року - приєднання  Австрії  до Німеччини – здійснити чергове „добровільне»  приєднання України до Москви. Ідеологія їхня – руки і мозолі наші. Біда, що голови у нас у цей небезпечний  час над прірвою відсутні. Вони затуманені собою і своїм  маленьким „я”. Їм ніколи мислити і дивитися на обрій,  на перспективу.

КОР.: Печальна перспектива...

ОЧ.: А ви хочете, щоб я радів?.. У вас особисто є  підстави для українських, державних  радощів? Ви не відчуваєте, що ви вже гість у своєму домі?.. У вашому  власному домі, в якому святкують чужі? Рабів на бал не запрошують. Інколи слуг, але й тих тільки до порога пускають. Слуг з вчорашньої колоніальної адміністрації . Подивіться на  бали чи на світські раути( яка вам назва до вподоби). Хто там править бал? Ті, для яких прийнятий антиукраїнський закон про мови. Ви в якійсь справжній країні бачили, щоб під час „світського життя” ( а в побуті тим паче!)  дружини й доньки високопоставлених державних чиновників України принципово ігнорували мову корінного населення? Таке можливе лише в колонії! Саме там, точніше кажучи, отак зневажали завжди мову тубільців, за рахунок яких вони живуть і розкошують. Нас безцеремонно грабують і  це крикливо демонструється неначе у нас розпочався пір  під час чуми. Демонструються награбовані розкоші. Ви ж мене не запевнятимете, що костюми чи сукні від Діора, Версачче, сумочки зі щойно вилупленого крокодильчика чи годинники у  десятки тисяч доларів куплені у Лондоні чи Парижі - куплені за зарплату державного чиновника? За 21 рік  чергового відродження нашої незалежності ми надивилися і наслухалися всього. Ми бачимо, як сьогодні, уже при житті ставлять пам’ятники тим, хто розвалив наше село, хто пограбував і привласнив наші найбільші фабрики і заводи, хто убив чи замовив убити того чи іншого журналіста, хто ідеологічно і завбачливо, або по дурості своїй, віддав наші церкви до московського патріархату. Де вони? По тюрмах? Вони уже при житті, образно кажучи, у бронзі!.. Більшість із них „моральні” авторитети”. Телезірки - найактивніші учасники політичних вистав, з яких молодь ніби має брати приклад, щоб остаточно підтвердити, що риба гниє з голови. Багатьма нашими юнаками і дівчатами вже взяте на озброєння - вони крадуть мільйонами, чому я не можу вкрасти хоч десятки?.. Дивовижно!.., але зі всіх європейських країн тільки в нашій державі (а тепер чи у нашій?) за мільйони не судять. Судять за десятки гривень, а за сотні мільйонів - ні. Ми, українці, за 21 рік свого державного відродження ніколи не стояли так близько до історичного повторення чорного 350 річного минулого , як сьогодні. До чергової руїни.

КОР.: Сьогодні  у повному розпалі передвиборна кампанія. Кандидатами у депутати пішли , починаючи від водіїв,  до тих, хто приховав свою судимість..

ОЧ.: А що в нас нема з кого брати приклад? Більшість із сьогоднішніх  кандидатів у депутати - це політичні  міняйли. У них тільки на язиці  турбота про український народ,  а в умі  товстий гаманець. Є й інший різновид кандидатів: по своїй суті і вчинках бандит, злодій, грабіжник, а йде в депутати за  депутатською недоторканістю. У країні беззаконня і відсутності верховенства права - чим вища посада, тим  більше можна вкрасти. Що від таких депутатів можна чекати? Що завгодно. Вони продадуть не тільки  країну, народ, який їх обрав, а навіть рідну матір, мову матері, що й зробив уманський квіслінг Колісниченко.

Наші кандидати в депутати вкладають у виборну компанію  мільйони дерев’яних, щоб у парламенті обміняти на мільйони, якщо не на мільярди, зелених. Верховна Рада України нині наче величезний обмінний  пункт, де міняють совість, честь, власні душі на імпортну капусту, крісла, корита, віцмундири з відповідними еполетами і регаліями. Часто праця  наших народних слуг у Верховній Раді скидається на працю ремісників одночасної гри на  кількох клавішних інструментах. А програми кандидатів  - на оригінальні папірці, які  треба зберігати тільки для того, щоб згодом переконатися, що інтуїція виборця точніша за розум. Програма кандидата – це той папірець , який з часом  вас переконує, що слова кандидата не мають нічого спільного з тим, що він вам розповідав перед виборами. Солодкі слова брехні - ніколи не дружать з гіркими словами  правди. Але  люди, на жаль, хочуть чути саме солодкі слова, які не мають нічого спільного з гіркою правдою.

КОР.: Олеже Федоровичу, ви як письменник, як сатирик, скажіть, поклавши руку на серце, чи сьогодні для вас так багато матеріалу для сміху?   Я читав вашу статтю „Велика КаКа”. Скільки там іронії, дотепів, сміху!

ОЧ.: І сліз. Останнього більше. Ми ще не усвідомили, яку руйнівну силу несе в собі цей антинародний закон. Це  „гуманітарний” цунамі, який уже пронісся над півднем і сходом України і наламав стільки дров. А що буде завтра?.. Я не виключаю, що при нашій ментальності отаманства й анархії, не з’являться на нашій території шулявські і криворізько-донецькі республіки. Тоді, 8 серпня, коли чечетови обвели український народ, як сліпих кошенят у черговий історичний час, я  ще міг жартувати, назвавши мовний закон регіональною мовою – КаКа. Я тоді ще наївно вірив, що це, регіональною кажучи, кака. Що у  професора і академіка вистачить здорового глузду, не підписувати антиукраїнський закон. Я, наївно гадав, що й українська інтелігенція , яка полетіла у Форос, переконає гаранта накласти на цій какі –вето. Думав, не підпише, якщо дорожить своєю президентською гідністю, чого не скажеш про Литвина. Гарант не піде  осудженим  Святим письмом - Біблією шляхом Вавилонського стовпотворіння. Адже навіть відвідуючи  церкву Московського патріархату, він  мав би знати, що коли Господь Бог забрав у Вавилонського царя розум, а будівничим натомість подарував регіональні мови велике будівництво у державі припинилася і могутнє царство розпалося.

Ми, українці, ще не оговталися після цього антиукраїнського закону. Ми сьогодні ще не усвідомили, що буде з нами завтра. Це передостанній пункт по знищенню нашої державності, нашої нації і перетворення її в батраків на  нашій не своїй землі. Такої руїни Україна за 21 рік нашого відродження ще не знала. Наша українська історія знала. Ми - ні. Та й ми не вчимо своєї історії. Тому й вона нас нічому не вчить.

Перша руїна трапилася ще  за Богдана Хмельницького...

КОР.: Ви так вважаєте?

ОЧ.: Так.. Це чергове Андрусівське перемир’я. Цей антидержавний закон - це повзуча окупація України Російською Федерацією. Звичайна і чергова зрада „молодшого брата”, „старшим”. Щоправда, тільки невідомо за якою метрикою той „брат” „старшим” називається.Усі ми з історії пам’ятаємо, як а спиною Богдана Хмельницького підступна Московія, порушивши Березневі угоди між Московією і Руссю, уклала мирний договір з Польщею, поділивши Україну на Схід і Захід (один до одного, як сьогодні)- на Лівобережну і Правобережну.  Кремль сьогодні від задоволення потирає руки. Московсько-шовіністична операція „Бліцкриг” вдалася. Одна за одною окуповуються українські території. Падають міста під натиском Кремлівської експансії: Севастополь, Запоріжжі( столиця українського лицарства), Одеса, Харків, Миколаїв, Херсон...  У такому темпі гітлерівці( тільки з іншого боку – не зі Сходу, а з Заходу  ) захоплювали наші міста у 1941 році. Вже видаються російські паспорти на окупованій  московськими шовіністами української території (у Криму). Це вже не держава – а територія, на якій господарюють вчорашні „брати” і жорстока, цинічна колоніальна адміністрація. Москві потрібне знову гарматне м’ясо. Позаду вже не тільки Москва, а й Китай...  Москва думає про свою перспективу в Україні - „Русскій мір”. Настане „Русскій мір”(а він уже настає) і ми знову   тубільці. З –під брил, ніш, нір виповзла вчорашні колоністи, їхні прислужники, московська агентура, україноненависники: медведчуки, симоненки, голуби, царькови, костусєви, ківалови, колісніченки, єлени бондаренки, александровські. Вони сьогодні святкують перемогу. Ми ж відзначаємо свою поразку і усвідомлюємо - ми ще не нація. Ми ще досі населення.  Ми в Європу  збираємося йти, а йдемо в Азію. Ми голосуємо, думаючи шлунками, а не головами! Справжні сини і дочки державної нації за своїх перевертнів і яничар не голосують. Вони їх не обирають. Вони їх і осуджують, і засуджують. Перекинчики, перебіжчики, зрадники за своїм духом і манерою завжди однакові. Їм головне заради своєї шкури перебігти з одного табору в інший і утриматися на плаву. В.М. Литвин з А. І. Мартинюком це підтвердили. На цьому історичному відрізку нашої історії, вони на практиці довели, що пушкарі,  батуринські носи у нас не перевелися. А як же ми не плодитимемо зрадників, якщо їх наш люд знову збирається обрати до Верховної Ради?! Чи то за велосипеди, чи то за набір шкільних кольорових олівців. Наша Україна, як і всяка держава, без мови - територія. Наші землі завтра належатимуть не нам, як нині нам уже не належить мова. Ми знову стали на пів безмовні.

КОР.: Що ж далі?

ОЧ.: Якщо цю антиукраїнську наволоч не зупинити, без української мови української держави не буде. Адже мова – це основа основ будь-якої держави. Як церква. Єдина мова, єдина церква, єдина нація, єдина держава. Нема цих атрибутів - нема держави. Нема нації. Є Вавілонське стовпотворіння і руїна.

КОР.: Хто на ваш погляд у цій трагедії, як я зрозумів з ваших переконань, винен?

ОЧ.: Як образно висловлюється Віктор Ющенко – тільки кочубеї. Не було б литвинів і литвинівців та перекинчиків з опозиції, регіони ніколи б не набрали стільки антиукраїнських голосів . Вчора ми з вами бачили тисячі коробок з сотнями тисяч підписів, які зібрала опозиція. Про що у тих коробках? Про три пункти. Але там нема четвертого - про українську мову, про антиконституційний закон проти України. Чому? Та  з тієї ж самої причини, що й вдень голосування, опозиція не прикрила своїми грудьми ряди, не  перегородили шлях парламентським піаністам по бігу на короткі дистанції, на збирання  кількості голосів депутатів у ВР. Вони також на даному виборчому відрізку часу вклали собі по загравати з російськомовним електоратом. І тільки тому в тих тисячних коробках нема протестів про антидержавний закон щодо мов. Пояснення просте, як сірник.

КОР.: Тепер опозиція  кричать: ми їх зупинимо.

ОЧ.: Чудово! Але виникає запитання: чому вони їх не зупинили 8 серпня, маючи владу і мандати нардепів?

КОР.: Я знаю, що ви жили за кордоном. Якось мені потрапив на очі заголовок вашої статті „Я п’ять років жив в Україні”. Це правда? Всього п’ять років?

ОЧ.: Так , всього п’ять років. За Віктора Андрійовича Ющенка. Я тоді не комплексував. У мене тоді не було страху, симптому раба. Я відчував себе вільною людиною. Не тубільцем, не аборигеном, який живе у резервації. Я тоді жив у вільній і демократичній Україні. Мене, українця, який на всіх перехрестях вулиць і майданів принципово розмовляє українською, ніхто не сприймав за білу ворону. Мені не казали вам, аристократу( очевидно, вапнярському) ця мова не личить. Нині кажуть - ”Ви ж у Києві живете!”. Так ніби Київ уже столиця не України, а  столиця - Януковича чи Азарова. Що ж до за кордону, то я там не жив. Я тільки туди їздив у відрядження.

КОР.: А чому ж такий низький рейтинг у Ющенка?

ОЧ.: Можна я запитанням на запитанням відповім? А у кого сьогодні вся преса, всі телеканали в Україні і якою мовою вони ведуть пропаганду і свою, не українську, лінію. Хто  робить з білого чорне, а з чорного біле?

КОР.: Але в нас мудрий народ. Народ не помиляється.

ОЧ.: А я так не думаю. Народ мудрий за однієї умови, якщо  народ нація. Якщо народ національно свідомий. А коли національної свідомості, гордості в більшості цього народу не має. Такий народ приречений на помилки. Такий нард живе часто чужими думками, а не своїми. Джордано Бруно  один на весь світ свого часу кричав: ” Земля крутиться”. Інквізиція його послала за цю істину на вогнище, але він і з полум’я вигукнув: ”А все таки вона крутиться!”. І виявилося, що Джордано був правий, а не народ і його тодішні поводирі. Але скільки потрібно було років, що відкриття сприйняли врешті - решт за істину.

КОР.: Ви переконані московській експансії. У чому її ідеологія, пропаганда? На ваш погляд?!

ОЧ.: Кремль вперто проводить свою імперську лінію по відношенню до України під назвою ...Я її назвав би так: ”безпам’ятність і єдність”.

КОР.: У чому вона полягає?