Легка любов до пишної оселі, де пестять серце пахощі камелій, усе довкруг, неначе лоно квітки, а щастя ллється в серце, мов нізвідки.
Легка любов до рівної дороги, яка камінням не кривавить ноги. До сильної й заможної країни, що всюди блиском розкошів зустріне.
А як домівка - в лютій хутровині, а її стіни - скелі негостинні? А як страждає серце на дорозі? Чи не тяжка любов крізь кров та сьози?
Чи не жбурнеш її в тумани вічні? Чи не втечеш з кліщів морозних січня в травневі дні? Кудись, де тепло й п'янко, де розкіш полонила б до останку...
Чи, врешті, розтопити злі морози? Своїм теплом... Бо серце гріти взмозі... А крига й сніг - страхіття смертні, тлінні. І, все ж, у нас - осель наших коріння.
Категорія: Марія Берберфіш | Додав: Mary (04.01.2012)
| Автор: Марія Берберфіш
Вже писала... Вірш дуже сильний. Він відкриває наші риси, питаючи нас, що ми хочемо від нашої країни, яку ми її бачимо і що для цього робимо. Хочемо хорошого життя, але бачимо його де-інде - лиш не у себе. Думаю, в першу чергу його потрібно шукати у собі.
Я не майстер втішати, та коли ти його відкрив, було дуже цікаво. Сам не ходжу на поетичні сайти, "Анумо..." давно забув. Вийшла збірка власної поезії, та вона стоїть запакована. Це тільки для себе.... Дуже люблю живе спілкування але збиратися з поетами поки зась. тож таке...
