Чверть століття обмірковую одну тему, та все ніяк не наважувався викласти свої спогади. Яскраві вони, чи ні? Це моє, можливо нікому не потрібне. Може, я негарно пишу. І то є добре, що за цей строк не знайшлось часу та натхнення попсувати папір. Напевно, все мало б інше забарвлення. То могли бути високі матерії інтернаціоналізму, героїзму, військової звитяги, радянської слави. Як мислив, так і написав би тоді. А тридцять років проминули як три дні. Перші чотири - не мої. Вони випали старшим за мене. Наступні чотири - роки перевірки, коли я трошки краще почав розбиратись в собі; важкі і пам'ятні роки. І ось стілечки тягнеться останній постафганський період - час ретельної переоцінки минулого. Тридцять років відділяють нас від подій, які почалися штурмом палацу на одній із сопок Кабулу. Навчаючись у школі, я не міг збагнути, як у наші мирні дні ровесники можуть лягати під кулями у далекій-далекій країні? Якою високою має бути місія визволителів з радянської країни, що посилає кращіх синів захищати бідного дехканина, простого афганського трударя, дитинку, стару людину. Так я собі думав. Так вчили думати. На початку 80-х років не було достовірної інформації, або наявних доказів бійні, у яку втягнуто мою, таку миролюбну, таку демократичну, найкращу країну. Правда, і до нашого невеличкого шахтарського містечка долітали чутки: «До Донецька прибув літак з-за «бугра» набитий «цинками»». Хтось повернувся додому обпечений, чи посічений осколками. Тільки коли у 1981-му від сусіда почали приходити листи, у яких він писав про війну, я усвідомив: десь там наші добряче воюють. Значить, це необхідно!? Тобто, у країни просто вибору не було і, відводячи небезпеку від своїх кордонів, вона довірила визвольну місію найвідданішим, випробуваним, таким, хто заслужив цю честь. А чим заслужив, то вже час покаже. Отаким наївним був я тоді. Скажете може - дурним? Не ображатимусь. Мені теж кортіло бути героєм-захисником. Я уявляв себе переможцем, вцілілим після багатьох місяців поневірянь. Хоча не було ніякого бажання занадто ризикувати, демонструючи свою силу та вправність. Власне, сили теж бракувало такої, аби її демонструвати. Проте, була витривалість, терплячість, наполегливість і нетерпимість до «поганців». Отаке мав виховання, чого вже приховувати? Тільки-но відсвяткував вісімнадцятирічча, як через місяць отримав державний папірець: «1 жовтня прибути на...» Отакої! Тямущі люди сказали, що у ранні строки до лав РА беруть тих, кого готуватимуть до служби у закордонних контингентах. Заманливо! І куди ж мене? Такий самий наказ має на руках мій однокласник - Федір Єгурнов. Починаю аналізувати всілякі чутки і здогадки. До спортсменнів-розрядпиків ми не належимо, значить десантура і Афган нам не світять. Куба? О, Куба омріяна! Хтось сказав оце слово і я переконав себе. Віват, Кубо! Чув, там солдати ходять у цивільному, живуть котами у сметані. Хіба даремно я так старанно вчився у технікумі? Оцінили. Хоча, Федько... Той ніколи на навчання не налягав. Ледве подолав за допомогою запотиличників вісім класів та подався в училище зв'язку. А може там не такі вже вимоги? Вранці 1 жовтня нас було доставлено на територію збірного пункту. Важкі ворота зачинились і з тієї хвилини ми перестали вважати себе вільними. Серце стислося до розміру пін-понгової кульки. «Відкосити» я не хотів і не міг. Почесний обов'язок! Сумління не дозволяло вдати з себе немічного або дурника. Дехто знаходив «тяги», відкараскуючись від призову. І я йшов, як вівця, втішаючись думкою про швидкоплинність часу і свою таки витривалість. І ще - страх як хотілось на Кубу. Аж усі, кого нагнали на збірний пункт ввижались кубинцями. Всього за два роки перебиратиму фотознімки, на яких буду обов'язково під пальмами, засмаглим красенем у цивільному. Є у мене такі фотки, є. Під пальмами, але на іншій півкулі Землі. У військовому є і у цивільному. Натомість, перша моя зупинка у закордонній епопеї носить назву Кабул. Перестав літери, от тобі і Куба, та ще й «л» на додачу. А першим, хто повідав велику військову таємницю, був майор з автобатівськими емблемами, якого ми швидко почали величати на «ти». Він мусив доправити нас до пересилки під Новомосковськом. У перший вечір знайомства майор Микола (Кольок), скорчивши жалісливу міну, заявив: «Жаль мені вас, пацани, скоро їдете до Ташкенту, а звідтіля - у Афганістан. Чи не нашукаєте мені грошей, бо навряд чи вони стануть вам у пригоді.» Кілька хлопців скинулись і вже до ранку Колька ми не бачили. А вранці він з'явився із слідами нічних «поминок» за потенційним «гарматним м'ясом». Ми також виглядали пом'ятими внаслідок бурхливо проведеної ночі. На ніч поповнення запхнули у тісну казарму з двоярусними тапчанами. Збуджений натовп насилу розлігся. На зсунені по двоє тапчани вкладались три особи. Той, хто лежав по центру,мучився на стиковому за-глибленні. Двоє крайніх чіплялися руками, аби не попадати додолу. Який там сон? Світло вимкнули, а гамір все наростав. Черговий офіцер спробував гримнути на балаган, але у відповідь почув таке огидне слово, яке я не повторю навіть під загрозою розстрілу. Спіймавши облизня, той пішов «плакати». Не було на нас методів впливу. Присягу хлопці не приймали, виконувати накази командирів - не обіцяли. Не було в нас командирів, лише один наглядач і того наче водою спустили. Наступного дня невиспаний натовп розсадили по двох вагонах. У сусідньому їхали лісічанські. Дорогою до Красноармійську виникали постійні суперечки: хто тут у потягу крутіший. Дехто загрожував когось «зачмарити», коли вже служитимуть у частині. Нависла загроза невеличкої війни. Новобранці дивились один на одного як чужинці. Хтось постійно снував туди-сюди, у тамбурі грюкали двері і було так накурено, ніби з усіх вагонів пасажири збігались покурити саме в цей тамбур. Перед самим Красноармійськом рядами пустили кепку. На станції потяг стоїть двадцять хвилин. Народ хотів відзначити перший день похідного життя. Двоє хижооких з валізою чкурнули «по груші». Решта позирала на цивільне населення так, ніби ті заборгували, а вже час розрахуватись, тому перед нашим вагоном ніхто не зупинявся. Час вийшов. Потяг плавно рушив, а гінців катма. Кмітливі рвонули стоп-кран. Відразу зчинилась метушня з залученням провідників і бригадира поїзда. Вагони знову повільно покотились, та вже у іншому тамбурі хтось відпрацював стоп-краном. Думали не про хлопців, які могли спізнитись у армію, а про горілку. Та ось вони, у шаленому герцю наближаються до втікаючого вагону і втискаються, підхоплені дужими руками, до своїх земляків. Починається щось... Кожен гуляє востаннє, вкладачи всю душу. Мама рідна! Оце їде добірне поповнення виконувати інтернаціональний обов'язок. Скоро один, не менш ніж стодвадцятикілограмовий кабанець відключився між сидіннями, заблокувавши вихід другу, що сидів біля вікна. Його торсали, хряскали по пиці - щоки драглисто тремтіли, вкриваючись зимовим густим рум'янцем, а реакції - нуль. Бесіди переходять у одночасне перекрикування. Слина ляпає на підборіддя співрозмовників. Все дуже схоже на сварку, тільки не є сваркою. Швидше, такий спосіб переконливо підкреслювати свою правоту інтонаційно. Лишень через кілька тижнів ці хлопці візьмуть до рук недитячу зброю, якщо не поскручують один одному в'язи. Ми їдемо! І про це знає вся залізниця.
За «бугром»...
Я ніколи за кордоном не бував. Практично всі мої товариші по службі теж. На ташкентському військовому аеродромі «Тузель» заправляють «Ту-154». На борту напис «Аерофлот». Звичайний рейс: цивільні пілоти, стюардеси, пасажири і... щойно випущені з навчального комбінату рядові. Вилітаємо на Кабул, тобто, на Кубу, тільки не так пишеться. На смугу сідають два військово-транспортні «Іл-76». хвиля голосів: «З Афгану!» Он вони які - героїчні наші соколи! А ми туди летимо. В чому різниця? У напрямку руху. Як люди ми однакові. Може ті, - з військових «бортів» вже перейшли на інший щабель людської гідности? За п'ять місяців навчання у Ташкенті я не знайшов підстав констатувати: «Ось. ми стали іншими». Вже невдовзі по прибуттю у групі чітко позначились задерикуваті лідери, та ті, кого цькують; негідники, чи просто люди, які не можуть втримати себе у тісному просторі військової дисципліни. Коли на нас напосідались «діди» із сусіднього будбату, ми гуртувались і давали відсіч. У тих чесались п'ястуки від неактивованої люті. Хтось із сержантів одного разу зауважив: «Їх скоро «за бугор» кинуть, а там хто зна... Не чіпайте «щиглів»!» Я подумав собі: як добре буде вилетіти ізвідси. Мабуть там, в Афгані, де кулі літають як ґедзі біля корів, інше ставлення до людини з рідної землі. Тому не один я радів, відбуваючи назустріч невідомому. Тільки ніяк не доходило до мене - яким чином перекроїться на воїнів-героїв ота підлота, що разом з усіма розсідається салоном «тучки». Чомусь наші компетентні органи разом з батьками-командирами не догледіли, не розпізнали серед молодих солдат типів недостойних високої місії. Літак легко відірвався від смуги, довернувши на Південь. Під час польоту внизу відкривались небачені ніколи краєвиди. Незабаром пішли гори. Та такі гори, що тільки милуватись ними. Як там можна воювати? Чи хто питав себе: а нащо нам ота війна? Що вона вирішує для такого велета, як Радянський Союз? Лайнер подолав вже чималу відстань, але він все ніяк не знижувався. Я роздивлявся навколо. У таку погожу днину далеко було видно. Бачив місто під нами, помережане артеріями вулиць. Раптом, літак глибоко занурився носом. Тіло втратило вагу. Щось не так? Там, іззовні все наче нормально. Але двигуни «Ту-154» знаходяться у хвостовій частині. їх не видно. На значній відстані ліворуч і вниз бачу два винищувачі. Чи не «пакі»(пакистанці) нас підбили? Така думка шугнула. Тільки паніки зараз не треба. За штурвалом, бодай, не дурні сидять. Літак робить широченне коло, стрімко знижуючись над містом. Видно детально будинки і машини на вулицях, навіть людей, які спокійно пересуваються у своїх справах і не звертають уваги на наш падаючий «Ту». Пілоти поступово вирівнюють машину. В ілюмінаторі точно така картинка, яку всі ми бачили два дні тому у нашому кінотеатрі, переглядаючи фільм «Спекотне літо у Кабулі». Ну просто як повторний перегляд! «Салям, шураві!» Нас приймає міжнародний аеропорт «Кабул». Відлік «три роки за рік» пішов. Для початку усіх новоприбулих вишикували в шеренгу. Речові мішки вивернуто на бетонку. Цікаво, що такого можна сюди ввезти, чого немає тут? Наркотики? Зброю? Ой, не треба так жартувати! Через багато місяців своєї достойної служби, коли під моїм ліжком накопичилась колекція не облікованих гранат і іншого вогнепального краму, згадувати цей огляд, то просто як чути старий анекдот. Відступаючи від хронології, повідаю вам, як колись у кімнаті «прапорів» уздрів гранатомета. «Чий?» - питаю. «Нічий. Бери, як хочеш». А набої до стрілецької зброї, здається, взагалі ніхто не лічив. Та до цього ще повернемось. Тут, на льотовищі столиці Афганістану, ми пройшли митний контроль без митників і взагалі без представників країни, до якої прибули. Після деяких формальностей нас ескортували через усю столицю просто до гарнізону, де було розташовано штаб славетної сорокової армії. Багатьом відомо, що «серце» контингенту калатало у колишній резиденції покійного лідера країни Аміна. Наскільки вдалим виявилось розташування, ми оцінили вже першої ночі. Палац маячив над усіма військовими містечками як Кіліманджаро на африканській рівнині. Треба визнати, - іти на штурм такого гергепища могли тільки відчайдухи, яким немає чого втрачати. Круті схили пагорба підказують обирати іншу тактику - тактику багатомісячного викурювання. Але... «Альфа» спрацювала взірцево. І тепер, коли апартаменти передано штабу армії, вони стали головною мішенню у Кабулі на всі роки тієї злочинної війни. Ввечері у напрямку штабу коли-не-коли злітались трасуючі кулі. Били десь здалеку. Небо перехрещувалось кривими траєкторіями, а через кілька секунд долітало стишене торохкотіння кулемета. Бувальці казали: якщо тут трохи пожити, обов'язково побачиш бадьорий політ некерованого ересу (реактивного снаряда). Така-то афганська рулетка - різновид російської, вдосконалений моджахедами.
Спогади, спогади...Вони близькі і зрозумілі всім хто зблизька чи здалеку, але доторкнувся до тих подій.Чиї друзі і знайомі там були і потім під "чарочку" розповідали, бо на тверезу чомусь мовчали, мовчать і зараз.Склалося так що деякі мої друзі і хотіли б та не скажуть....Дякую Ігоре, ти повернув мене своїми згадками у той час і я чітко згадав все ...І настрій і атмосферу і відчуття!
Цікава розповідь і роздуми автора. Завжди слідкувала за подіями того часу, пам"ятаю вивід військ із Авганістану. Одна справа про це тільки чути, а інша - відчути на собі.
І для мене те є проблемою, бо я не вмію писати для тих, хто тільки чув. Принаймні, мені так здається. Скоріше, я роблю це для себе, а чи переймається тими ж почуттями читач - от загадка, яку хочеться розгадати. Та намагатимусь писати якось, щоб не було дуже сухо і документально.
Я не майстер втішати, та коли ти його відкрив, було дуже цікаво. Сам не ходжу на поетичні сайти, "Анумо..." давно забув. Вийшла збірка власної поезії, та вона стоїть запакована. Це тільки для себе.... Дуже люблю живе спілкування але збиратися з поетами поки зась. тож таке...
