Не шукайте мене, не шукайте. Нехай у цей момент, коли моє серце зупиняється – я ні тут, ні там, ні тепер. Адже настільки важко існувати тут і тепер, знаючи що мій відхід від життя, надає мені йому зміст…
Невже ми є власними акторами свого життя, у цей вечір сумний, одинокий і, чому лише наший відхід межує поза нашим розумінням.
– Феномен. Це ж феномен, Лелю!
– Знаєш, Ладо, біль і рана з’являється на світ при народженні одночасно. Чи не так?
– Невже життя для інших, є предметом нашого життя, а власне буття тоді що? Замінністю життя власне любові? Невже тиша не є музика? І чи існує взагалі у всесвіту тиша? Мабуть ні?
– Ладо, смерті не існує насправді, для живих завжди не існує тиша, тиша існує для померлих. Але через смерть осягнути не людське, це є неможливо. Не існує смерті, є лише перехід із одного стану в інший. Лише в момент смерті, ти не можеш померти для мене повністю, ти не можеш померти доти, доки будеш залишатися в моїй пам’яті.
– Ха, ха, ха – сміялись люди. Вони ніколи не ототожнювали смерть і любов. Всесвіт і земне життя. В людей, в земних, виділена частина життя, виокремлене кохання, адже вони ніколи безпосередньо з нею не зустрічались, лише з її уявленням. Адже залишаючись живими, вони ніколи не зможуть пізнати її. Вони можуть її пізнати, але тоді вони не зможуть нам уже нічого розповісти.
– Нехай сміються, адже кохання і смерть, то лише моє, і цей мій шлях є унікальним, лише моїм. І біль, який виникає навіть при думці втраті одне одного, і коли ми нібито зустрічаємось з цією лиходійкою, але десь там всередині нас, опосередковано, частково спустошуємось, можливо і не частково, – дивлячись на зорі, промовляв Ладо.
– Тоді настає час, коли я не хочу, щоби мене шукали і, відпускаючи мені близьке відчуття втрати фізично, я не можу відпусти, і не хочу відпускати близьке мені, духовно. Ніхто не знає час завершення буття, ніхто!
– Ти поглянь, в згасаючому світлі дня, ми стикаємось із страхом і жахом. Страхом перед тим, що ці хвилини можуть завершитись. І хоча він не має свого об’єкту, це лише власний досвід кожного з нас.
– Нам би слід зупинитися на цьому, Ладо, – порадила йому Леля, – адже кого ми любимо, стає центром нашого буття, нашим болем. Наша біль і є наше співпереживання, сприйняття нами співпереживання перетворює нас на людей. З появою у нас самоусвідомлення свого життя, свого співпереживання за ближнього – тоді ми, як і люди, воскресаємо і відроджуємось між тим що було, і між тим що не буде. Ми чомусь хочемо завжди зазирнути в майбутнє, якщо і не зазирнути, то хоча би омріяти…
Мріючі – завжди воскресають і відроджуються. Чи не так?

23.04.2013 р. Ладо Орій