Квітують липи, початок червня, а вони уже квітують… Вони уже давно сприймають все так, як є, а їхні ідеали залишились у минулому… Квітують не для літніх вітрів, – для перехожих, і це завдає нестерпного болю їм, і їхні серця знову навпіл.
– Чому це земне тління не позбавляє кольорових снів?
– І скільки іще носити тягар незвіданих поцілунків вітру?
Перехожі часто зупиняються біля їх духмяного оманливого густого некоронованого всесвіту. Хто просто помилуватись, а хто наламати квітучих віт, який сипле додолу мовчазним цвітом надії.
Вони мріяли зустріти літні вітри, які покохають їх, так, як ніби вони зустріли самих себе, не зовсім розуміючи чи так буває, – лип самих, схованих від усіх, а мабуть у першу чергу від самих себе. Вітрів: ранкових, теплих, вільних, божевільних, – таких як вони самі, – і з якими майже нічого не пам’ятаєш, і які навчають серце слухати їхню не зігріту присутність, і вдихаючи ласкавий духмяний хміль загублюючись втрачали самотність дня й ночі.
Спершу, нечуйвітри були ледь помітні, омаяні не спраглим літом, незім’ятою рано-вранішною росою очей маргариток, неначе простелені стежини щастя, і довкола їх оплелася тайна, – мовчки. Їм виділись безмовні губи, і зірки спалахучі в їхніх очах, і щось знайоме входило глибше й глибше в їхню неприборкану сутність… Забуте… невловиме…тіло чомусь ставало схоже на душу…
Недовірливе впізнання просипалось на життєвих дорогах дитячо-веняно-сонячним містком, ставлячись до нього як до подарунку, який пробуджував незрозуміле почуття ностальгії, яке жило глибоко в печерах душі. Здригалось непояснювальне, хоча і не було причин для суму… І чому ж воно живе всередині нас? Безмовно, і коли нечаєм недовірливе впізнання випурхує і, руйнуючи всі попередні світогляди й переконання й спротиви, гупаючи прориває їхню свідомість, заполоняючи її повним чашами густого меду чарів, витісняючи із середини все й ревучі почуттєві гармати вимагають повернути – природне, кохати й бути коханими…
Вони стояли, дивились розгублено на все, приголомшені й почавлені силою потреби, дотискаючою потребою нечуйвітрів незбагненних. І з цієї миті уже були невзмозі забути цей політ… Вони уже були невзмозі противитись, у них проснулося кохання… Лише з часом вони побачать самих себе, всю свою чарівність і непередбачуваність, свою велич і нікчемність, всю свою силу й свою біль. Вони побачать, наскільки вони чарівні, й пізнають, наскільки глибокі їхні страждання.
Невже справа в тому, що зустрінутий вітер, покохає їх такими якими вони є в середині самих себе, такими якими вони є насправді, для себе і, одночасно вимагаючи бути – бути собою. Липи зустрінуть вітер, який буде кохати їх сильніше, ніж вони кохають себе…
Але чомусь прийдешнє літо нічого не промовляє про природне, кохати й бути коханими. Невже це все лише ідеал – нещирий. А нещирість, всесвіт сприймає як брудніть, нікчемність, чи не так?
Та поки ніхто цього не знає, липи воскресаючо чекають вітер. Їм невідомий час і навіть невідома тривалість стежини без нього, та і сповідь не потрібна їм – потрібен вітер. Вітер, який зворушливо зацілує їхнє молоде листя, який позабирає їхній нектар повернень до себе, який би мовчки дививсь на них, не відчуваючи часу. І ніхто їм уже не потрібен, просто що би був вітер, а не просто ніхто…
Хоча прийдешнє літо нічого не винне цим липам, – і нам, перехожим…
І коли ми впиватимося медовим цвітом, дослухаємось – чи вітер цілує липи такими якими вони є в середині самих себе, такими якими вони є насправді…

04.06.2013 р. Житомир
Ладо Орій