– Олесю, час такий, ти стаєш іншим… Так він не полишив надії на повернення, пришвидшив ходу, його закутану думку дощило ранкове небо. Усе змішалось неначе у зміїному кублі, сичало, шкварчало, жужжало, несамовита лють й невизначеність задушливо гнітили тіло й думку. – Олесю, куди ти тепер? Ти намокнеш – гупало небо, тримаючи за руки хвилясті хмарини, які додавали смутку й без того зашарілим, розпеченим думкам, які трималися металевими оковами кожного кроку, кожного наміру, кожної спроби. – Чому? Навіщо? За що? – Це не перші та мабуть й не останні запитання до себе – не загубити себе, це перше що спадало на думку йому, коли він полишив надію, якій повністю, без остатку відав себе, – хотілось на краще… Лише вітер ніс хмару синю і, нікого не питаючи скраплював його кроки. Він крокував по землі, але йому марило небом, він хотів у височінь, де не буває людської підступності, лицемірства, де усі люди, як це було колись, разом ходять посеред богів, і вони їх навчають бути єдиним із всесвітом, світом природи… – А правда птахам ґрунту не потрібно? Правда? Їм аби лиш небо! А що людина? Людина? Людина – її політ не кожний видить, як краплю неба, що омиває квіти, трави, поле… Він так давно не був у полі, бо нинішня робота не давала часу, він забажав зустріти світанок в полі біля ставу. І ось нарешті біля ставу він заплющив очі, а йому із неба, – чуєш як співають цвіркуни кумкають жаби впадає в ріку струмок як повертає свій спокій розгойдана вітром трава як розростається в глибину пропахлий м'ятою простір? слухай не зупиняйся слухай легко прогавити вічне в нетривкому гаморі днів а це ж найкраща пригра до тенькання твого серця. Слухаючи небо, Олесь заснув, і снилось йому місто Лева… Ладо Орій, 15.06.2013 р. Житомир (вірш Юлії Марищук)
Я не майстер втішати, та коли ти його відкрив, було дуже цікаво. Сам не ходжу на поетичні сайти, "Анумо..." давно забув. Вийшла збірка власної поезії, та вона стоїть запакована. Це тільки для себе.... Дуже люблю живе спілкування але збиратися з поетами поки зась. тож таке...
