Не страшно…Травневий яблуневий цвіт посипав стежину неначе для
повернення до себе, довкола мене мрійно рано-вранці, і мені уже нічого
не страшно!
Носити тягар моїх невідданих ночей бажання, хіба є щось більш жагучіше аніж оце сп’яніння?
Весна нічого й не бажала, але чомусь вона ніяк не йде із травневих днів ранкової роси, яку немов отруту скуштував наосліп…
Що може мене позбавити страху, питаю я себе, що? Невже мені не буває ніколи страшно?
Буває. Мені страшно за своїх синів, коли їм тяжко і, коли я допомогти невзмозі – мені тяжко та важко і, страшно.
Коли
болить їм, коли болить їй – я заплющую очі й малюю в уяві себе лікарем і
благаю – нехай лише ця відчайдушно-уперта хвороба відійде від них.
Вперше було найстрашніше, коли помер Тато, і весь час і, дотепер видається що не все встиг допомогти можливо іще чимось…
Вдруге було, коли помер наймолодший брат, – не до мріяв, не до кохав, онуків Мамі не подарував…
–
Чи я тебе побачу знову? Синочку!? Частіше приїжджайте, дорогі синочки!?
– останнє Мамине прохання… Останнє Мамине прощання – таки сказать не
встигла нам...
Відтоді як померла Мама перестав відчувати себе
дитиною, та і мені не залишалося нічого іншого, як звикати жити по
іншому – без Батька, без Брата, без Мами…
І мені відтоді стало не страшно, не страшно, адже вони навчили мене жити у злагоді із самим собою і людьми…
Єдині
страхи, які вони передали мені – це свідомо зробити іншій людині
боляче, це дати слово і не стримати його, це не говорити собі й людям
брехню.
А я чомусь тішусь цими переданими страхами, мабуть мій вік,
можливо і не вік а сакральність мого роду навчають мене жити так,
можливо іще щось, але про це лише подумки наодинці…
І тепер мені не страшно за моїх близьких, тому що весь час намагався більше віддавати, ніж брати…
Мені не страшно, бо мене щовечора пригортаючи вітає онука Зоряночка, сильніше й тепліше ніж сонце серпневого дня…
Мені
тепер не страшно, бо ніколи не зраджував друзів, навіть коли було
вдосталь привабливих обіцянок, за що був вимушений здійснювати пошук
нової роботи…
Можливо для когось це трагедія, але не для мене, для мене це черговий стан самовипробування себе й волі…
І
я кохаю цю солодку незнанність, яка проростає зворушливим дивом моїх
синів, і я даю їм свої руки, щоби не було їм страшно рости…
І я передаю їм свої страхи, які передали мені батьки і ви мої дорогі друзі…
Мені
не страшно, бо знаю що таке страх, який мене заціловує неначе травень у
бузкових снах, його ласкавий хміль не йде ніяк із голови – ношу його
тягар і яблуневий цвіт, який під серцем дотискає кожен крок мій…
Ладо Орій, Житомир, 14.05.2013 р.
|
