Вихором завітавши в кімнату, де працювали троє жінок, Вітер відчув якусь таку внутрішню напругу, незнайому досі. Нібито все було, як зазвичай. Папки, кава, бутерброди, правда поки він долітав, йому майже нічого не залишилось крім кави і чаю. Та це власне не хвилювало його, його займав все більше й більше весняний голос незнайомої жінки. Її голос духмянів весною. Але він, як тренований бультер’єр не подавав жодного виду. Пролітав словами, які майже нічого не змінювали у присутніх гостей, а лише господарі з насторогою споглядали, що ж це за Вітрюган приїхав. Він мав міцну статуру, під два метри зросту, сіро-зелені очі, на голові місцями залишалися сліди від шевелюри. Рухався впевнено, але не нахабно. За стіл сів поруч з колегою, з якою раніше був знайомий. Робота йшла у виваженому й спокійному плині, за минулий день та вечір, його колеги справу опрацювали досконало, залишилось скоригувати висновок, погодити технічні питання. Не дивлячись на заборону, із п’яти присутніх – палили четверо, він і троє жінок, четверта давилася димом, але терпіла й намагалася подати вигляд, що їй байдуже, при цьому час від часу виходячи в коридор відкашлюватись. Хоча вікно було відкрите, та не дивлячись на весняну прохолоду, димок не спішив залишати кімнату, і в’їдливо наповнював легені курців, пронизуючи одяг і стіни задухою. У Вітру в голові знання були заховані щодо кожної речі. Для нього весь світ був бібліотекою гаїв, левад, полонин. Нічого і тепер він і не чекав від теперішніх обставин. Проте, час від часу, його вабила жінка, яка напроти нього сиділа й набирала висновок. Її мовчання було неначе частиночка молитви весни. Щоби сказати правду, не треба багато слів. Але чомусь, у цьому світі занадто багато говорять ті, у кого взагалі немає права говорити. Дивлячись на цю незнайому йому жінку, вона своїм мовчанням надавала якусь таку теплу, сонячну заувагу. І коли вона його ненароком поцілувала, за чисто організаційні речі, які впали до вподоби всім гостям, і йому. На це ніхто не звернув уваги, крім нього. Усе вийшло ненароком, по материнському тепло, просто і природньо. В закутках серця Вітру мудрість колихнулась, збентежилась, минулі знання не давали поради діям. І він, щоби заховатись скоріше від себе, поніс усіляку нісенітницю, намагався жартувати, при цьому визиваючи сміх у гостей та насторогу в господарів, слава Богу що запросили обідати. Солодку незнанність, під час обіду весь час намагався зруйнувати приймаючий господар. Самозакоханий такий собі нарцизик, який весь час не міг скласти собі ціну. Обмеженість світогляду заважала сприймати стриманість й мовчанку гостей, як мудрість сприйняття обмежених. Звикши, що його завжди сприймали від посади, яку він у силу тих чи інших обставин займав, яка в свою чергу компенсувала його обмеженість сприйняття людей, так йому видавалося. Вульгарність і нахабність він сприймав, як якусь таку витонченість, його кульгаві жарти попахкували масними водійськими жартами, він не міг та й мабуть не задумувався над тим, що є такі жінки, і такі обставини, коли вони його не сприймають. Жінки чомусь завжди жаліють обмежених. Він був неначе півень в курнику, від якого господар вирішив позбавитися, адже кошти йому наділи окуляри на світогляд сьогодення. Для було великим здивуванням, що є іще і такі люди, яким байдуже хто які окуляри носить, що і ще хтось наважується йому перечити. Із жалістю споглядали гості й підлеглі залежність даного когута від оковитої. Та біс із ним, хоча, якщо бути відвертим, усе сприймається в порівнянні. І що роблять коштовні окуляри з людьми? Не дивлячись, на обідній каламбур, Вітру захотілось воскресати в весняному голосі цієї жінки так, щоби поки цього вона не знала, бо занадто необачно навіювати у мрії цієї жінки нектар, який об’єднує дві протилежності в одне ціле. Він без її не те щоби не міг, міг, звичайно, але тільки по іншому. Його бажання, як молоде листя тихесенько мовчало. У снах він питиме накраплену незнанність і полохливо залишатиме дороги, які досі пройшов наосліп, але це прийде потім, хіба він може знати майбутнє? Та що ж це таке, коли не відпускає голос жінки, який пахне весною, питає він у нас? Хіба можливо брати силою вітру те, що не можливо взяти весняними мареннями? Хіба віддавати тремтіння весняного голосу тим, хто бажає зігрітись, це не є життя? Мабуть краще віддавати! Не чекати що буде повернення, навіть якщо і зневіра буде брати вас на поруки! Віддавайте! Відпускайте в обійми надію, намагайтесь зрозуміти її, та не бійтесь її, не жалійте себе на протягах безжальних, за що вас цілуватимуть легкі лагідні сни… Вітер заплющив собі очі квітневими снігами, залишив лише маленьку тендітну сп’янілу надію… Невже, голос жінки, який пахне весною це колись прочитає? І невже тихо упадуть її думки в обійми протягів безжальних, на споминах потануть, невже їй його не вистачає?.. Хіба замало вчило її життя? Весна ж щороку заплющує нам очі й малює ромашкові лани в уяві, незалежно від віку, статі, й відриває щораз нове диво – наосліп дарувати й сприймати духмяний голос жінки, який п’янить весною. Ви чуєте? Ви пізнаєте цеє диво! 04-05.04.2013 Ладо Орій
Я не майстер втішати, та коли ти його відкрив, було дуже цікаво. Сам не ходжу на поетичні сайти, "Анумо..." давно забув. Вийшла збірка власної поезії, та вона стоїть запакована. Це тільки для себе.... Дуже люблю живе спілкування але збиратися з поетами поки зась. тож таке...
