СТЕЖКА ДО ІСТИНИ

Спроба читацького відгуку на поетичну збірку «Листи без конвертів» Світлани Костюк без претензії на літературознавчий аналіз

Днями отримала листа з мальовничої Волині під назвою «Листи без конвертів», вишуканого, по-жіночому емоційного…

Із Світланою Костюк, як і більшість сучасних жінок, познайомилася на поетичному форумі «Калинова Україна», де я прочитала декілька її віршів... Звернулася до неї з компліментом – зав’язалася розмова і наше спілкування.

*   *   *

Про народження-з’яву поета найкраще можуть сказати лише його вірші:

Душа, як аркуш, списаний слізьми,

Як ржавий спис, направлений до неба…

І важко залишатися людьми

У світі, де вже святості не треба…

У світі, що вирує і кипить,

Немов казан із пекла, з передраю…

Поети ще вимолюють блакить,

Тому так рано й нагло помирають…

Ось так легко і невимушено говориться у вірші «Про поетів», де авторка подає своє розуміння життєвої місії і з першого рядка полонить та заворожує увагу читача.

Вірші – як жінки, усі різні: є такі, які легше сприймаються на слух, є такі, що вимагають вдумливої праці над текстом. Поезію Світлани Костюк можна декламувати, слухати в авторському виконанні, можна співати, а також вдумливо читати, залишаючись із книгою сам на сам. Щодо читання, то в мене цей процес є особливим, більше схожим на ритуал. Зі швидкістю один вірш у день просуваюся подарованою мені книжечкою, час від часу гальмуючи на тій чи іншій сторінці, зачудовуючись не лише витонченим словом, а й майстерним оформленням з особливою поліграфічною любов’ю, погладжуючи лискучі папірці (мені, як жінці, важливі найдрібніші деталі). Такий темп влаштовує нас обох – і мене, і, я гадаю, збірочку також. Книга, як жива істота радіє, що в ній є постійна потреба, а я тішуся, що можу долучитися до витонченого спілкування з гарною високопробною поезією та водночас зазирнути у найпотаємніші куточки душі іншої людини – відвертої, емоційної, і, як мені здається, дуже доброї чуйної жінки.

Мої роздуми – суто суб’єктивні, тим є умотивований підзаголовок мого відгуку (зробила спробу відповісти листом на Лист). Поезія Костюк приваблює мене тим, що дозволяє сприймати вірш не як мозаїку, а як многогранник, як єдність змісту і форми, знаку і підтексту, кольору і звуку, руху, доторку і запаху… – і все це в сукупності своїй відтворює неповторність, оригінальність і чуттєвість оточуючого нас світу, у якому владарює Авторка як творець усіх законів, етичних, естетичних норм так блискуче представлених на поетичному полотні:

Зимовий вечір лащиться котом

Таким пухнастим і таким розніженим.

Блукає сонна тиша за вікном,

Порипуючи спогадом засніженим…

І я нічого в Бога не прошу

У цьому царстві крижаного спокою,

Жаринки мрій пригаслих ворушу,

Клубочки дум заснулих перемотую…

Пані Світлана – лірик, її слово струменить скрипковою мелодією серця. Поетична палітра поета повниться переливами метафоричності, глибинним філософським підтекстом думки, що причаїлася поміж традиційних строф. Початківець так не напише. Втім, не напише він і такої строфи:

Пасує осені й мені

Ця зір холодність,

А ще жорстокої судьби

Невідворотність…

Так може писати лише людина, човен якої у хвилях житейського моря зазнав неабияких випробувань і досвіду. Це щира сповідь жіночої душі, де повнота почуттів переливається то всеохоплюючою ніжністю, то щемливою ностальгією:

Я там щасливою була

У снах дитячих…

Летить мій ангел до села

І гірко плаче…

Таке особливе поєднання, на перший погляд, ніби приховує деталі, стає на заваді бажанню роздивитися, розібрати на складові, зазирнути «за завісу», у поетичну лабораторію митця. І разом із тим, саме така цілісність допомагає прогледіти, як спрацьовують усі грані на створення гармонійного художнього образу.

Авторка йде в поетичному світі за покликом серця. Ось як вона пише про «тінь сльози в чашечках конвалій»:

У чашечках конвалій – тінь сльози.

Пречистої. Пресвітлої. Святої.

Пташок небесних диво-голоси

І пахощі осонцевої хвої.

Уклін тобі, мій краю дорогий,

Де сосни, як послушники у Храмі,

Де незабудок ніжні береги

Заплетені джмелиними піснями.

Де спогади окрилені мої

Торкаються високої блакиті.

На струнах вітру плачуть солов’ї –

Найкращі солов’ї у цілім світі…

Порожній дім ще дихає теплом,

Лелечі гнізда моляться піснями.

А та верба старенька за селом

Щоночі тихо схлипує за нами…

Метафоричність цитованої поезії (навмисне не втрималася, процитувала увесь вірш, аби не переривати настрою та цілісності художньої емоції, що вирує) викликає в уяві читача не просто оприявлення картин природи, а олюднення її. І це не випадково, адже автор – не просто поет, а поет-жінка, якій притаманні інтуїція та особливе відчуття смаку слова.

Поетична сфера авторки – це передовсім та психологічна діалектика, гра думки, гра інтелекту, спрямована головним чином на трепети душі, на безмежно мінливі й часом таємничі духовні феномени людського життя. Це рефлексійна діалектика, яка, проте, не є самозаглибленням-самокопанням, а швидше уважним, не позбавленим навіть легкої іронії шуканням реального сенсу істини в тихоплинній мінливості станів душі та неосяжності світу, в якому існує ліричний герой і сама поетеса:

Я безпритульна вітру течія…

Крізь хащі пробиваючи дорогу,

Іду вже не «на Ви», іду на «Я»,

Карбую над собою перемогу

Це професійне шукання себе у величезному потоці життя. Це щира сповідь не просто поетичної душі, а душі жіночої, де глибочінь почуттів переливається то всеохоплюючою ніжністю, то щемливою ностальгією. Але понад усе, відчувається ще й інша хвиля цієї чуттєвої поезії – оптимістична, стверджуюча і життєлюбна:

заквітчую веселками життя

вплітаю музику у думу журавлину

зболілий вірш

під серцем

як дитя

перериває вкотре пуповину…

Глибоко ліричні і зворушливі рядки пані Світлани, варті музичної оправи, не дивно, що вони стали романсами та піснями, так гармонійно і природно лігши на музику О. Первової-Рошки та О. Пенюк-Водоніс:

В цьому дивному світі я знову шукаю себе.

Я шукаю себе, я боюся себе розгубити…

Просто душу, мов дзвін, чистий дзвін, що гуде із небес,

Важко так серед буднів земних від спокус захистити.

Після долучення до прочитання збірки «Листи без конвертів» декому може здатися надмірною романтична заанґажованість Світлани Костюк у власному поетичному баченні нашого сьогодення. Але ж саме за це ми, свідомо чи підсвідомо, й величаємо поетичне слово, яке підносить нас над реальною буденщиною до космічних почувань. Оце і є з Божого благословення, торкання до Істини. А в поезії великою таїною і безцінним скарбом є навіть стежка, хода, хоч якесь наближення до неї, до Істини. Тож наближень, передчуттів, нових зустрічей з нею, Істиною!!!

*   *   *

Пані Світлано, Ви – поетеса різнобарвна та різнопланова, Ваша лірика тонка, символічна, метафористика глибока, образи розмаїті. У Вас вийшла надзвичайно барвиста осіння казка, сповнена незабутніх ароматів та барв, що радує передчуттям нових, чистих і глибоких гармоній

Пані Світлано, ми не зустрічалися з Вами у реальному житті, але здається я знаю про Вас геть усе, і це завдяки Вашій інтимній відвертості зі своїм читачем. Я рада з того, що долучена до числа Ваших читачів.

З роси і води. Натхнення і народження-з’яв нових віршів!

Щиро дякую за подаровану естетичну насолоду!

З повагою Вікторія Сікорська

Доцент, канд. філол. наук,

доцент кафедри документознавства та інформаційної діяльності ОНПУ

м. Одеса