ОЧ.: У послідовності. Москва перед своїми ідеологами розвернула чітку і конкретну програму - висміювання всього українського. Те, що смішне, те мертве. Сюди входять українські ідеали – Київська Русь - національна гордість українців. Висувається  московський міф - про єдину колиску і трьох братів. Козацтво -  Орден  українського лицарства. Висувається концепція приниження. Яке в біса козацтво, лайдаки, розбійники, без роду і племені, які ніколи навіть не мріяли про власну державність. Далі древність української мови. Зіпсований діалект польської. Українська павославна церква Київського патріархату? Не канонічна. А не навпаки. Усі літописи( до речі, часто переписані московськими черницями), мовляв, написані ледь не сучасною московською мовою. При цьому не уточнюють, що ця московська мова народилася на базі староболгарської, а русичі Києва розмовляли, як нині українці (В. Ключевський). Далі - більше. Культура - шароварна. Звичаї - пережитки. Видатні сини і доньки українського народу - вордулаки, збоченці. Одне слово, ідеалів у цього народу нема. Як і нема своєї історії, своєї пам’яті. Є суцільний сором. Сьогодні за Кремлівським сценарієм новий міф, який втілюють вже у наше повсякденне життя кремлівськими служками і спцслужбами - українська мова – львівсько - галицький діалект. Ось ця мов, якою я вам відповідаю на ваші запитання- це вже не мова Шевченка і Лесі Українки, а львівсько-галицький діалект. У такому випадку я міг сказати, що московська мова, угро – фінсько -французько-італійсько- голандський діалект на базі староукраїнської. Але  сьогодні у нас не наша держава. Інформаційний простір також не наш. Дмитро Гордон  регулярно бере в інтерв’ю в московських  „звйозд”. Ви гадаєте, це не продумана антиукраїнська політика? Це наочна демонстрація того, що в Україні нема в кого брати тих інтерв’ю. В Україні, мовляв, нема  моральних авторитетів, нема  видатних письменників, журналістів, вчених тощо. Це народ - селюк. Хоча вони забувають про вислів Оноре де Бальзака: „Генії народжуються в селі, а помирають в Парижі”. Апріорі, Московія чи не єдина держава у світі, яка за всі роки свого недавнього( відносно існування) безцеремонно вносить корективи у життя,  побут, культуру, мову свої корективи. Боляче, що ця московська культура приноситься іншим народам і народностям частенько на кінчику московських багнетів.

КОР.: Що ви можете сказати про нашу українську інтелігенцію.

ОЧ.: Згадаймо Діогена. Це, здається, він запалював свічку чи ліхтар у сонячний день, щоб побачити людину. Так я можу сказати про  більшу частину нашої інтелігенції. Наша інтелігенція вихована у вчорашньому   колоніальному  режимі. Це найстрашніше, що може бути у нашій ментальності. У нас немає справжньої інтелігенції, лицарів честі і гідності. Вони розстріляні. У нас залишки інтелігенції. Залишки  пристосуванства і прислужництва. Перебіжчиків. Наша інтелігенція( звичайна не вся)  постійно перебігає з одного табору в інший в ім’я...Ні, краще сказати заради свого шлунку, теплішої постелі, солодшого калача, золотого пляжу не у Феодосії, а на берегах Майорки.  Це моральні покручі, напівфабрикати постколоніальної держави. У держаних націй такого нема. У державних націй, аби прийняли закон про чужу мову, а від своєї порадили б відмовитися, то державний народ того ж дня змів би з лиця своєї землі увесь постколоніальну наволоч - антидержавний парламент, уряд на чолі з президентом. Ми ж навіть не вийшли на майдани і вулиці на масові протести. А це ж лакмусовий папірець для постколоніальної влади - мовчать. Отже, у них можна відібрати надалі все. Якщо віддали без бою мову, віддадуть без бою і землю. Без бою загнуздають в ярмо і знову опинимося в колонії. Повернуть колонію назад, про  що й пишуть , не соромлячись комуністи, медведчуки тільки замість колонії виводять слово „страна” на „регіональній”, нібито  „вимираючій” в Україні мові”.

Прислужники Кремля, не соромлячись вивішують білборди по всій Україні -  „Изменим страну”. По-нашому - зрадимо. Вони її зраджують на кожному кроці частіше у десятки разів, аніж  зраджував Іуда. У того хоч совість ще залишилася і сумління його примусило залізти від власних докорів у петлю. Ці ж не повісяться. У цих очі позичені у підворітті, в сірка.

КОР.: У вас стільки песимізму, що хочеться  запитати чи є у нас вихід врятувати державу, народ, щоб знову не стати „дітьми колонії”. У чому найбільша  наша трагедія? На ваш погляд?

ОЧ.: Сьогоднішня наша трагедія у постійних політичних війнах. Отаманстві, гордині, у не всепрощенні один одному. Ми постійно воюємо між собою. Боремося за лички. Ми всі хочемо бути патріотами і водночас  гетьманами. Так не буває. Від такого симбіозу настає перевиробництво  псевдо лідерів. Претендентів на папаху багато, а герої мало. Героїв не за  позолоченими медалями, а справжніх, за справами геройськими. Справжніх, як те щире золото.

КОР.: Ментальність закладена  у нас  віками. Її не так легко змінити..

ОЧ.: Так, але є для цього розум. Тільки дурень не міняє своїх думок, принципів, ослячої впертості. Наші можновладці полюбляють наслідувати Російську Федерацію. Копіювати. Хай хоч у мовному питанні спробують у Москви зайнятися плагіатом. Кремль оту Європейську хартію навіть у спотвореному українському перекладі  не пустив й на поріг Держдуми. Так зробили і  Франція,  Туреччина , інші держави. А постколоніальна адміністрація, яку  в Україні репрезентують Ківалов - Колісниченко, Корнілов, Костусєв, Константінов  (усі на „кака”),  порадили президенту запустити пробний папірець у Верховну Раду. І це в той момент, коли Україну об’єднали „Євро-2012”і  Лондонська Олімпіада. Для чого? Для перевірки українців на протест? На повтор Помаранчевої чи іншого кольору революції в державі. Пробний камінь минув загалом тихо. Під шансонний бій барабанів  юних студентів й учнів під стінами  парламенту. Страх минув. Литвин взявся не за пістолет, щоб застрілитися, а за перо і вмокнув його у чорнило, як у майбутню кров свого народу. Те ж саме вчинив і президент, розписавшись, що він президент не української держави. Він після чотиригодинного приниження сюзереном підтвердив , що  всього на всього васал, московський холоп і  екс - імперія знову може сьогодні українців розділять, а завтра ними владарювати. Все просто. Напрямок зрозумілий. Як невеличкий шматок рейки без викрутасів і поворотів.

Нам, українцям, сьогодні потрібна, як у Російській Федерації, як в інших повноцінних державах, паннаціональна ідея. Заради неї нам треба жити і діяти. За неї треба  боротися. В ім’я неї потрібно віддавати всі свої помисли, сили, енергію і  незмінну любов до Вітчизни.  Тут багато пафосу, але ще більше  щирості і любові. Без любові до Батьківщини, до рідної, а не чужої, своєї держави не збудуєш.

КОР.: Ми кажемо сьогодні, що Українському парламенту потрібні нові обличчя.

ОЧ.: Я поставлю також запитання: які?.. - російські, угорські, румунські? Нам потрібні сьогодні в парламенті не нові обличчя , а нові серця. Не зрадливі серця, як у литвинівців, чи комуністів, що злигалися з олігархами, думаючи про своє особисте, шкурне, власне. Вони тільки за демагогічними промовами і гаслами за народ, за „страну”. Щоправда, не вказують, за яку саме „страну”.  Вони навіть ці промови і гасла здебільшого виголошують на мові того, хто сьогодні в такому „бліцкригівському” темпі окуповує Україну:” Вернем страну народу”. Ту, яку ми вже мали? З доносами, допитами, стукачами, безпаспортним колгоспником, який міг тільки пересікти кордон між Вапняркою і Крижополем. Який народившись в Теклівці чи Чоботарці не мав права  жити і працювати у Вінниці чи в Черкасах, бо не мав селянин з дня народження міської прописки. Селянин прирівнювався до раба, кріпака, для якого не існувало навіть Юрієвого дня. Весь інтернаціональний люд був відгороджений  колючим дротом від Європи і світу. З концтаборами, тюрмами, розстрілами, переселеннями народів з рідних територій на чужі (депортаціями), відправкою наших синів в гарячі точки в ім’я зміцнення імперії?! Якщо комуністи не на словах, а на ділі збираються повернути ту „страну”, то хай почнуть із себе. Відмовляться від бізнесу, маєтків-палаців, перейдуть у дво - три кімнатні квартири, холостяки - у  гуртожитки, одягнуть костюми від секен-хенду і покажуть, що вони справді з народом. Продадуть свої багатотисячні годинники і за них куплять хоч тисячі підгузків для дитячих садочків. Пересядуть з мерседесів на „Жигулі” чи „Запорожці”. Або хоча б на запорізький „Ланус”.  Зменшать свої астрономічні пенсії, а збільшать  їх трудящому люду. Нехай повернуть рядовим членам партії приміщення вчорашніх обкомів, райкомів під дитячі ясла, садочки, котрі тепер переписані на родичів секретарів компартії і там найпрестижніші  супермаркети, бутіки, лазні з голубими басейнами, фінськими  саунами, зимовими садами. Хай відмовляться від капіталу олігархів, заради якого продаються, наче повії, а засядуть за „Капітал” Карла Маркса. Я тоді їх зрозумію, як і кожен рядовий їхньої партії. Зрозумію, яку „страну” вони збираються народу повернути?

Ми коли підходимо до виборчих урн, маємо думати за кого віддаємо свій голос. За сина чи дочку своєї держави чи за вчорашнього запроданця, як Литвин, Мартинюк, Колісниченко, чи представника 5-колони – Ківалова, Азарова, Єфремова? Вони що, повернуть нам нашу мову, а потім не заберуть нашу землю , а ,отже, нашу державу?!

Комуністи вивішують бігборди, зневажаючи наш народ, на  регіональній мові заявляють  „Вернем страну народу”. Та вони її ніколи не повернуть. Вони матеріально в цьому не зацікавлені, бо їм доведеться жити на членські внески під контролем ревкомісії. Вкусивши райського яблука, вони вже не відмовляться від цієї розкоші. Тому й рвуться до корита, щоб захистити своє майно, самого себе недоторканністю. От уявіть собі таку картинку. Мені про це розповідав один приятель з аграрного університету. Кажуть ця бувальщина ніби про Олександра Миколайовича Ткаченка. Але це саме можна сказати і про Петра Симоненка. Приїхала до нього мама. У старенькій оксамитовій  чорній фуфайчині, які були „модними” у колгоспників у 80-90 роки минулого сторіччя. Синок показує мамі:

- Оце мої, мамо , теплиці. Тут ростуть уже банани і апельсини. Лимони вирощуємо. А це мій зимовий сад. Також лимони й апельсини цілорічно на дереві. А оце не озеро, а мій голубий басейн з моїм портретом на дні. З мозаїки викладали кращі художники України. А тут русская банька, а це, мамо,  сауна, дерево екологічно чисте, з Фінляндії привіз. У мене, мамо, є свій літак, вертоліт, тисячі гектарів землі. А ще дві дачі: одна на березі Дніпра, а друга у Криму. А ще подивись, які меблі за 13 тисяч доларів, мамо, один гарнітур. Про спальню я вже мовчу...

- Зупинися , синку, у мене до тебе одне запитання, - каже старенька. – А ти не боїшся, якщо знову, боронь Боже, прийдуть комуністи, так вони це враз конфіскують. А тебе, Сашко, до Сибіру зашлють. Це в кращому випадку. А то й розстріляють...

Ми ж часто голосуємо ще й за  малоосвічених людей. Складається враження, що вони не знають у якій державі живуть і в який парламент балотуються. Вони не тільки не знають державної мови, а навіть слабо  відрізняють  Російську Федерацію від України. Я ще міг би зрозуміти, якби у нас була Австро - Угорщина, де депутати йшли від національних округів. Хорвати в парламенті б  розмовляли хорватською, русини - українською, угорці  угорською, а австрійці - німецькою.

Але в нас не Австро – Угорщина. І в нас ще не Федерація про що мріє московський холоп Медведчук, а унітарна держава. У ній живе чимало представників різних національностей.  Таке національне різнобарв’я існує  у Франції, в Італії та в будь-якій країні. Але прибувши зі своїх країн, представники нацменшин  на новій батьківщині вивчають державну мову, щоб набути громадянство і пов’язали  своє подальше життя з тим народом, поміж якого поселилися, поважаючи його, а не зневажаючи, к  це відбувається й досі у нас, де ніби ми ще не держава, а  все таки колонія Російської імперії. У нас  затуліни, рогозини, лєонтьєви  господарюють краще, аніж у себе вдома. Винятком, звичайно, у нас є Крим, де корінне населення - кримські татари, караїми і ми маємо їх шанувати, як депортовані більшовиками народи, які повернулися на свою землю. Всі оті переселенці  зразка 1954 року мали б пам’ятати, що вони таки гості на цій землі, аби ми були не такі гостинні і терпеливі.

КОР.: Ви критично ставитися до нинішнього президента. Чому? Адже ним і його командою чимало зроблено.

ОЧ.: Не критично, а об’єктивно. Так, щось зроблено те, а щось що йде за інерцією  його попередника: і свобода слова, і певна демократичність чи принаймні  її декларація. Це заслуга Віктора Ющенка. Про нього окрема розмова. Зараз ми говоримо про Януковича. Я не зважаю на його національність. У фінів  був( і є) Манергейм. Він німець чи швед за походженням, але він став сином фінського народу. Йому пам’ятники поставили не у Швеції, а у Фінляндії. Він їх заслужив державними справами своїми. Я міг припустити, що й Янукович, за походження не українець, міг б стати українським Манергеймом. До цього йшлося під час Євро-2012, Лондонської олімпіади. Я вже повторююсь. Український народ став єдиним. І росіянин і поляк,  білорус і єврей стояли пліч о пліч з корінним населенням держави - українцями і разом тішилися, вболіваючи за наші перемоги і переживаючи за наші поразки. Ніхто у ті дні не ділив нас на Схід і Захід. Я не вважав росіянина в Україні своїм ворогом. А росіянин мене, українця. Ми вчора жили в одній родині. А от перевертень і провокатор Колісниченко і Ківалов вирішили по своєму. Вони розбили цю єдність між мною , українцем, і моїм сусідом, росіянином. Вони захотіли, щоб ми один на одного дивилися не як громадяни і сини однієї землі, а як вороги. Саме ці перевертні і підсунули президенту антидержавний, антиконституційний закон, який протягли усіма неправдами через Верховну Раду, обвели народ, як сліпив кошенят( за висловом  диригента Чечетова) і Україна одразу  розділилася навпіл. Що й потрібно майбутній імперії: розділяй і владарюй. Ми сьогодні уже не будуємо державу. Ми сьогодні будуємо Вавілонську вежу, яка, як відомо, за регіональних мов збудована не була. Бог відібрав розум. У першу чергу у вічно переляканого Литвина, а потім у Януковича запаморочилося перед приїздом чи після від’їзду Путіна. Так державу не збудуєш. Якщо цей закон не буде відмінено, Україна приречена на бездержавність, на територію з населенням. Те і те дуже швидко приберуть загребущі сусідські руки.

КОР.: Давайте наше інтерв’ю закінчимо  новелістично - почали з молодих, закінчимо старшими, чи  точніше сказати кандидатами у депутати - людьми похилого віку. Хотілося б почути ваші думки з цього приводу. Як сатирика. У нас, в Україні, досі живе традиція епохи  Черненка - Брежнєва. До парламенту рвуться старенькі дідусі. Їм би в пору правнуків бавити, а вони до Верховної Ради зібралися. Зі склерозом, зі старечими  болячками, неодмінною паличкою. Пам’ятаєте загадку птиці Фенікс, яку тільки одна людина змогла розгадати: хто в  вранці ходить на чотирьох, вдень на двох, а увечері на трьох. Відповідь - людина..

ОЧ.: Ви хочете сказати – таким, як я. Жартую. Що я вам на це скажу?! Так, я цю міфологічну загадку дуже добре пам’ятаю. Але це не про птицю Фенікс. Це міф про Сфінкса. Так справді на старості люди ходять  на трьох . З паличкою. Що я на це можу сказати з певністю: Верховна Рада не видає людям похилого віку індульгенцію на молодість. Не гарантує їм і спринтерських дистанцій „піаністів” між рядами, а паличка не може їм слугувати за диригентську, оскільки в партії регіонів ще живий Чечетов. Єдиний випадок, коли можуть скористатися  депутати цією паличкою, коли підуть на штурм  трибуни спікера за умови, якщо дідусь її своєчасно подасть тій чи іншій фракції під час бійки. Але ми ж у парламент не паличку вибираємо - людину.  Це якщо говорити серйозно.

КОР.: Вибачте, я вас переб’ю, а до цього ми не серйозно з вами розмовляли?

ОЧ.: Серйозно, але з гумором. А гумор, то найсерйозніша риса в характері людини. Так от, я продовжую: що насправді дає цим людям: мандат  депутата – недоторканість. Не так навіть особі, як її майну, що в подальшому належатиме дітям, онукам, правнукам цієї недоторканої особи.. Недоторканість нажитого чесним чи не чесним трудом майна. У цьому суть. У цьому і вся моя відповідь.

КОР.: Отже, за вами виходить: якщо ми такого оберемо, то  після виборців за людей його округу  ніхто вже не турбуватиметься. Дідусь матиме свої сімейні клопоти, як зберегти рухоме і не рухоме майно своїм нащадкам?

ОЧ.: Я вам дуже вдячний. Ви вже відповіли за мене. Мені залишається тільки з вами погодитися.

РОЗМОВУ З ОЛЕГОМ ЧОРНОГУЗОМ ПРОВІВ МИХАЙЛО РОЛЬ.