Я сиджу і  слухаю музику. Слухаю веселу музику. Слухаю веселу, а чую печальну. Печальну  і гірку, болісну. Музику свого серця.

     Це весела музика. Це азартна музика. Музика під  темпераментний танець. Під жарт. Під вигуки. Під дружні оплески.  Під „дотепи” „95 кварталу”. Цей ворожий мені квартал нахабно сміється  в моєму домі, він висміює на моїй землі мою споконвічну мову, мою пісню, мою історію. Він радить саме в книзі з моєї історії ховати від дружини гроші, бо цю книжку в Україні ніхто не читає. І це під оплески і це все під сміх і навіть під присідання якогось  московського попика (як же веселість та без попа?) чи то з московського „міру”, чи то з московського патріархату?!

       І в голові все переплутується. Чи то в їхніх чи то в моїй. А ще подарунок від „Кварталу” чи то іменинниці, чи то іменнику. Звичайно, про Ющенка. Як же „95-ий” та й без Ющенка. Яке ж московське весілля чи іменини без українського президента. Треба ж висміювати. Треба. Як мову! Як пісню! Як українську історію. Як українського президента! Необхідно. Життєво необхідно. Аби лунала в Україні їхня музика під грім канонад і смерті кращих наших синів і дочок. Треба висміювати авансом. Треба, щоб знову не прийшов ніколи президентом той, хто любить свій народ, свою мову, свою пісню і свою музику. Треба вибити все це з наших голів. Вибити  назавжди. Треба молитися чужим богам і чужим „Кварталам”, чужій музиці і чужій пісня. Тоді все буде гаразд. Не у вас. У ваших сусідів.

 Я мовчки сиджу і мовчки на все це дійство дивлюсь, а очі мої затуманюються. Зранене моєї історією, моєю долею  моє серце безмовно плаче. Моє серце плаче і в ньому запікається кров, а  розум мені каже:

- Задумайся!

 І він же, розум, мене запитує. А може це й не розум. Може, інтуїція:

 - Що буде з тобою? З твоїми дітьми? Онуками чи правнуками, якщо вони раптом встигнуть після музики народитися? Чи не повториться знову гірка і кривава, як твоє скривавлене серце, історія.

 І я сам собі відповідаю:

- Повториться. Неодмінно повториться. І з тим самим акордом. Якщо тільки, не доведи Боже, вони знову прийдуть. Повториться з тим самим  акордом. Акордом криків, ґвалтів, молінь і не чуваного й небаченого у інших світах такої жорстокості і такого немилосердя. Все буде, як не раз у нашій історії писаній нашою ж кров’ю.

  І я молюсь. Я прошу Господа Бога зупинити їх. Моїх сусідів. Дати можливість отямитися їм. Не треба сьогодні цієї музики. Не треба! Музики під канонади „Градів” і „Нон”, „Тюльпані” і вибухи московських фугасів. Музики під плач „Пливе кача”... Музику під труну з жовто-блакитним прапором. Музики під плач  моїх донеччан. Не їхніх. Моїх. В іншому випадку вони б не забрали тисячі  ні в чому не винних людей. Не  послали б на небо діточок долучатися до „Небесної сотні”. Діточок, які ще не знали окрім материнської любові нічого на цій землі. Нічого і їх тепер серед нас нема, як нема наших, моїх кращих синів і дочок, котрі пішли добровільно на фронт, щоб захищати  цих, хто сьогодні в глибокому тилу так  бадьоро витанцьовує під веселу музику. Веселу музику і  веселий сміх, якщо не сказати - регіт. І для них ніби нема війни. Ніби нема смертей. Ніби нема всенародного горя. Сусіда святкує. Сусіда весело сміється під свою музику. А я чую іншу. Я чую плач. Я відчуваю гіркоту материнських і вдових сліз. І чую також музику. Але трохи іншу. Протилежну бадьорій і веселій. Музики під народні слова написані серцем. Наче моїм: „Пливе кача”...

    Серце моє розривається на в піл. Від любові до одних і  ненависті до інших, і запитую  знову себе:

• Ну, що в їхньому житті зміниться, якщо знову прийдуть  московські криваві „брати”? Що у мого сусіда зміниться?
•  А нічого, - відповідаю я сам собі. - Нічогісінько. Вони просто покажуть московському чоботу своє відео. З веселою музикою, сміхом, з московським попом і датою під кадром того диску. Ми ж співали московських пісень. Ми й тоді, коли вони (,певний, покажуть на моє вікно) з вами воювали, а ми підтримували вас. Тут, у тилу.

      І мої сусіди кованого чобота запросять до свого столу. Під такі ж страви. І під таку ж музику. І ті, і ті сядуть поруч один з одним і почнуть чаркувати. А новоявлений московський  жандарм, Муравйов чи якийсь новоявлений Жириновський з автоматом у руках, оп’янілий від ненависті до толерантного хохла і підігрітий чаркою, після сусідських запросин увійде у мій дім. Увійде без запрошення. І тоді світ розділиться навпіл. Як небо від блискавки. Новоявлений чобіт не сяде за мій стіл. Він витягне мене з-за мого столу. Поставить неодмінно до стінки і без суду і слідства розстріляє, виправдовуючи себе одним реченням:

- Что хохол до сіх порь нє виучіл русского язика?! По своєму гутарішь. Вот тєбє оценка в лоб за украінскій...

 І всадить кулю.  Туди, куди й обіцяв. Як учора, за Муравйова. У Києві. Як  сьогодні за Путіна. На Донбасі.

 Те ж саме чекає наших дітей. Ми ж все це проходили. Вони –ні. А потім їх чекає телятник. Спочатку заберуть телят, корів, усяку іншу худобу і птицю. Щось поріжуть на свіжину, під чарку. Решту - у танки, як у Чечні, як у Грузії, як у Молдові, як в Абхазії чи Осетії. А дітей? Дітей, якщо не будуть у вишиванках і якщо у той момент лунатиме в нашому дворі не їхня музика, наша, так само порозстрілюють. Коли патрони кінчаться... Коли їх не підвезуть з луганського патронного заводу, декого може помилують, якщо прикладами автоматів не доб’ють, як раніше добивали трилінійками. Може, когось  і помилують. Подарують життя. Те, що  до цього подарував Бог. Подарують життя. Не вб’ють. За відсутності набоїв, чи появі мозолів на руках і втоми - добивати прикладами. Мабуть і в Дніпрі не втоплять, бо ж форсувати  річку не доведеться. Тому загонять просто в телятники. І на Сибір. На Сибір, на Сибір. Як у в усі часи, як з усіма народами. З усіма сусідами. І під музику. Під музику, щоб не чути плачу дітей. Не чути  голосіння матерів. Як в усі віки. В усі віки цієї споконвічної дружби.

 Так, я слухаю музику і  сам  собі кажу, киваючи на сусідів, що витанцьовують під московські шансони, московську бариню:

-У їхньому житті нічого не зміниться. Нічогісінько.

 Вони й тоді танцюватимуть. Так само! Вони й тоді насміхатимуться з нас і, втративши від горілки з дня народження розум, виходитимуть на свої балкони і в мій бік тикатимуть  дулі і на „великом русском язикє” казатимуть:

  - На хохол, викусі. А ми пєли па-русскі і пєть будєм!

 І мені стає страшно. Я відчуваю, що „русскій мір” вже  біля мого порогу. Залишилося тільки виламати мої двері, розстріляти у них замки і приставити мені автомат до грудей. У моєму домі, у мої хаті, на моєму порозі, які завтра, як і моя земля, моя держава, може стати їхньою.

 Я слухаю веселу музику. Печальну музику. Сумну і болісну. Як вселюдське горе, як вселюдська трагедія, що проходить крізь мої серце і мені хочеться лише одного:

- Померти своєю смертю, щоб більше не чути десь за будинком сусіда зовсім іншу музику, зовсім інші слова і зовсім інші пісні. Сумні пісні. Десь на майдані, десь на сільській вулиці, десь на новому цвинтарі іншу музику. З іншими словами, сумними, болісними: „Гей, пливе кача по тисині, Пливе кача в по тисині...”

Я вслухаюся і чую:” Сам не знаю де погину, сам не знаю де погину.” ...

      І я зачиняю вікно. Щоб більше не чути веселої музики, не чути сусідського  сміху. Я хочу тиші. Хочу тиші. Під блакитним небом. Під золотим сонцем. І повернення наших солдат. З усіх фронтів. З усіх –усіх. Без „русского міра”. Без „русского міра” у добрий, толерантний і гостинний український світ. Я не хочу більше тієї веселої музики у такий час. Як  не хочу, щоб перед нещастям у моєму саду сова кричала. Я хочу, щоб завжди кувала зозуля, завжди пролітали у піднебессі мої журавлі і в  моєму вишневому саду білопінно і рясно розцвітали дерева і квіти.

                                                                                                                     Олег ЧОРНОГУЗ.