Сьогодні, 3 січня 2014 року, виповнюється
72 роки від дня народження українського поета
й великого патріота України
Івана Даниловича Низового…
Під знаком Козерога
Життя моє трива
В наближенні до Бога,
В передчутті Різдва…
Ще в тім тисячолітті,
В тім віці, що минув,
Я жайвором в зеніті
Будив зі сну весну…
Старався якомога,
Щоб швидше по війні
Всміхнулась перемога
І людству, і мені…
Хай особливих звершень
Я не здійснив, але
В столітті двадцять першім
Свій скромний ювілей
Відзначу біля Бога
І в переддень Різдва
Під знаком Козерога…
Життя моє трива! (І. Низовий)
із книги «Там, де я ніколи не плакав», 2006
Чиясь недобра воля, чи гірка іронія долі: закинутий на самісіньку бистрину весняного Дніпра,
пливу, захлинаючись, усе вниз і вниз, мимо Трипілля і Канева. Повз, і через, і над
(бо потоплені ж рукотворними морями!) Кодаки і Січі…
А поперед мене, бачу, пливуть і пливуть
усі наші героїчно-криваві століття.
Цей неймовірний «парад століть» очолює повержений Перун, важко перевалюючись з боку на бік,
сахаючись у різні сторони і не знаходячи причалу-спокою. За поверженим слов’янським ідолом-богом,
впереміж із кіньми, сплавляються в забуття захисники древнього Києва і його руйнівники: усі ті
незчисленні гунни та скити, половці та хозари, варяги й суздальські угро-фіни, литовці й ляхи, москалі,
які ще не встигли прибрати собі наймення росів-великоросів…
А ондечки, не так вже й далеко від мого короткозорого «світогляду», величаво-печально пропливають
козацькі тіла мазепинців, яким не судилося вціліти на переправі під Переволочною, аби втікати степами-ярами
аж під молдавські Бендери… Услід за тілосплавом кінно-козацьким – ціла флотилія плотів, а на плотах
отих – високі шибениці, а на шибеницях грубо стесаних – гойдання вішальників…
То невдала наша географія та нещасна історія збила їх докупи на Дніпрі: від самісінького Батурина,
по Сулі та Удаю – від Пирятина і Лубен, по дзеркально чистому Пслу – від Сум і Лебедина, по літописній
Ворсклі – від Охтирки, Полтави і Кобеляк…
А ось – і жертви жандарма-більшовика Муравйова: у вишитих українських сорочках, з обвислими
козацькими вусами, молоді та чорнобриві – петлюрівці неприкаяні… І зовсім близько – рукою дістати -
визволителі радянського Києва, і не тільки українці-патріоти, не лише українці-сталінопоклонники,
але й гнані одним тираном на другого тирана знеособленіі «інтернаціональною ідеєю» сини Москви
і Казані, Уфи і Чебоксар, Улан-уде і Якутська… А ще грузини, вірмени, азербайджанці, чеченці, адигейці,
узбеки, казахи, тувинці й аварці…
Кипить Дніпро, виходить з берегів: ой нелегко йому сплавляти рекордний «урожай» усесвітньої великої
вітчизняної бійні-різанини! Куди все це пливе? Де берег забуття і всепрощення? Куди пливемо ми,
сьогоднішні українці й неукраїнці? Де берег надії та спокою?
Куди пливу я – маленький українець?
Де мій Низ, де мій Луг, де моя Січ? Кричу в порожнечу, де все пливе у
невідомість: поперед мене, поряд зі мною, далеко позад мене.
19.06.2006.
уривок з твору «Що спало на думку» із книги «Опісля присмерку», 2002
Яничарів у нас нині більше, ніж їх було сто, двісті і триста років
тому. Вони сидять у найвищих урядових кріслах, вони заправляють нашою
економікою, внутрішньою та зовнішньою політикою, культурою, освітою,
пресою, радіо і телебаченням… Вони – явні вороги України, її знедоленого
й затурканого народу, мої особисті вороги й вороги моїх дітей та онука
Богдана. Нам відомі їх імена, посади, антидержавна й антиукраїнська
діяльність. Але притягнути їх до відповідальності ми не можемо, оскільки
слідчі органи, прокуратура, суд – на їхньому боці. І всі закони
приймали вони. І гарант – їхній, єдинокровний з ними.
***
Невже олігархи, більші й менші, надіються жити вічно? Хіба державні
злодії, хапуги, здирники не знають про те, що вони теж смертні? Жадібні й
ненажерливі, гребуть і гребуть під себе. Оті медведчуки, ткаченки,
суркіси, волкови, бойчуки, франчуки – то прокляття нашої стражденної
України. Здохнуть і вони колись – від старості, поганих хвороб, від
справедливої кулі… І зогниють у землі, і, прокляті народом, забудуться
навіки.
А романтика й патріота В’ячеслава Чорновола пам’ятатимуть вічно! І не забудуть підло вбитих журналістів, моїх друзів Анатолія Тарана, Петра Шевченка. І добрим словом згадуватимуть передчасно померлих від незалікованих ран та хронічного недоїдання чудових поетів Олександра Зайвого, Бориса Демкова, Івана Йова, Миколу Данька, Бориса Нечерду. У трагічно-героїчній історії України навіки впишуться імена Василя Стуса, Григорія Чубая, Володимира Іванишина, Івана Світличного…
Вічна слава померлим і загиблим – їхній прах скріпить сили і волю народу, їхній приклад надихатиме на боротьбу все нові й нові покоління українців!
Вічна слава Івану Низовому!