Багато говорити про Ігоря Павлюка зайве. Поет, науковець, публіцист, лауреат численних мистецьких премій. Творчість письменника давно перетнула українські кордони й стала помітним явищем світової поезії, про що, зокрема, свідчать численні переклади його творів у іноземній періодиці. А нині розмова з митцем про нове прозове видання.

— Пане Ігорю, у видавництві «Навчальна книга — Богдан» вийшла Ваша нова книжка «Поза зоною». Чому така назва?

— Відповім іще не друкованими рядками мого вірша:

Мені ж бо добре там, де «поза зоною» —
«Мобільник не бере», нема обмов.
І квітами різкими, не вазонними,
Спить дика кров.
І вовка слід ромашково-трояндовий
На жовтому від старості снігу,
Який розтав і в google і у yandex(і),
А тут зостався — як лавини гул —
Холодний, та живий,
Ледь-ледь легендовий,
Він теж під Сонцем, як і все, мине.
У цьому світі, що, пропахлий гендлем,
Прийняв, пройняв мене.

Справжній письменник завжди або в зоні, тобто сидить в тюрмі і пише, як скажімо, Сервантес, або ж принципово «поза зоною», тобто вигнанець зі своєї держави — як Овідій, наприклад, Байрон, Чеслав Мілош не так давно. Хоча зона — поняття, звичайно, ширше, ніж в’язниця. Тут і резервація (нещодавно в журналах я друкував повість з однойменною назвою) для цілого народу, і Чорнобильська зона, і зона досяжності електромагнітних та інших (тих же стільникових) хвиль…

— Вами написано близько 30 книжок. В Україні та світі ви відомий перш за все як поет. Яке місце в творчості Ігоря Павлюка займає проза?
— Із тих книг, Ярославе, 17 — поезії, 3 з яких іншими мовами (вийшли у США та Росії), 7 — наукові (я ж доктор наук із журналістики), книжечка для дітей і всього 2 прозові видання, якщо не рахувати видану оригінальним маленьким форматом мою повість «Біографія дерева племені поетів». Проза для мене — це казка, розповідь досвідченого мандрівника про свої пригоди… А поезія в ідеалі — пісня. Хоча, кажуть, що моя прозова творчість має поетичний відтінок. У моїх шухлядах чимало невиданих романів та повістей. Не поспішаю видавати це все окремими книгами, хоча іноді друкую в журналах, таких як «Кур’єр Кривбасу», «Дзвін», «Київ», «Золота Пектораль», «Дніпро»…

— В анотації вказано, що книга вміщує магічно-реалістичні повісті-притчі. Жанр магічного реалізму притаманний і нашій українській химерній прозі. Тут можна згадати імена В. Земляка, О. Ільченка, Є. Гуцала. Чи вплинули ці автори на Вашу стильову манеру? Або, можливо, хтось із зарубіжних письменників?
— Сильних учителів аз грішний мав у поезії, через школу яких пройшов, слава Всевишньому, не згорівши, а загартувавшись. Серед них — Єсенін, Байрон. У прозі, чесно кажучи, я самотній. Тобто не був інфікований ніким із тих, кого читати і перечитувати люблю: від Джека Лондона до Булгакова, Ільфа і Петрова, Моруа, нашого Григора Тютюнника і багатьох інших.

— Читаючи «Біографію дерева племені поетів» я помітив, що в повісті є пласт язичницької міфології, біблійні персонажі, відсилання до різних філософій. Чи під силу сучасному читачу зрозуміти таку прозу?
— Не знаю. Кому як. Принаймні одному читачу — мені — так. А це вже немало для початку. У цьому жарті є частка жарту… Пишу так і про те, що сам би хотів почитати, рятуючись від світу, коли мені важко на душі. Отримую листи, маю дзвінки від людей, яким саме така проза допомагає жити. А кількісні поняття в літературі, як і в релігії, не основні, за певних обставин наживні в дивній прогресії. Сьогодні дванадцять апостолів, завтра-післязавтра — мільйони віруючих, читачів… Адже й слава за життя митця — річ парадоксальна. Біблійна зернина мусить померти, щоби воскреснути колоском. От і вся «магія», реальність і магічна реальність.

— Дерево — центральний символ, образ вищеназваної повісті. Що він для Вас означає?
— Абсолютно природну вертикаль. Рух соку життя — від коріння до цвіту, плоду, а духу — від нащадків до предків і навпаки, політ душі — до Всевишнього… Від атома — до Всесвітів, моделі яких подібні до Дерева пізнання Добра і Зла.

— В іншому прозовому творі «Масовка» йдеться про 1990-і роки. Як Ви думаєте, актуальними є проблеми минулого століття для нашого сучасника?
— Хотілося б так «зловити» світло життя, сфокусувавши його, як лінза фокусує в палючу точку промінь, у слово-образ, слово-код, щоби воно зосталося символічним назовсім, а не на якийсь певний час, який зі своїми атрибутами просторовими (простір, по-моєму, — це мертвий час), як відомо, циклічний. Доленосні проблеми вічно актуальні. Місія митця — зловити і красиво, ритмічно зафіксувати їх у русі, де мить — вічність, а вічність — мить. Тобто творити варто прагнути лише з біблійним розмахом.

— Головний герой «Масовки» знімає фільм про українське село Гамаліївка. В повісті переплітається міфологія і релігія, боротьба різних «мафій» в селі, простежуються антивоєнні мотиви. Що послужило прототипом Гамаліївки? Ситуація в цьому поселенні віддзеркалює сьогоднішні українські катаклізми?
— Прообразом є два села: моя рідна Ужова, де я жив-був до 17 років, і сусіднє село Залісці, куди 8 років ходив до школи і де, відповідно, переживав кохання, радості і болі юності, про що найбезпосередніше — в моїй першій книзі лірики «Острови юності», виданій іще в 1990 році у Львові. Чи віддзеркалені у «Масовці» сьогоднішні українські (та й загальносвітові) катаклізми? Хочеться вірити, що архетипно — так, особливо сучасна драматургія, «гірка комедія» життя в селі. Принаймні, мені б хотілося це все у творі «віддзеркалити».

— В останньому творі виведений образ професора, який пише мемуари. Зізнайтеся чесно, писали його із себе?
— Ні. Бо класичним професором себе не відчуваю. Природно мені бути поетом. Це збірний образ кількох добре відомих мені визначних учителів, одного з яких — Івана Овксентійовича Денисюка, на жаль, уже покійного, я дуже любив, присвятив йому вірш «Лист до старшого друга» і свято дорожу світлою пам’яттю про нього.

— До речі, Ви також відомі як науковець. У Вашому доробку близько 500 публікацій. Наука не заважає писати поезію та прозу?
— Не заважає — доповнює. Це ж одна гуманітарна сфера. Іноді забирають час навколонаукові, формально-паперові обов’язки. Але це ті відносно прийнятні компроміси, які дозволяють мені заробляти на себе і свою сім’ю (у мене, до речі, дві доньки «на виданні»). Адже література мені матеріального доходу не приносить. Може, це й добре. Бо це ж святе.

— Я помітив, що події у Ваших повістях відбуваються в селі. Хоча, як видно з біографії, Ви проживаєте в місті. Міський простір чужий Ігорю Павлюку? Або є якась інша причина?
— Саме у цих повістях — так, переважно в селі. Але у моїй прозі присутні і міста, де якийсь час жив: від районних містечок до Києва, Санкт-Петербурга, Нью-Йорка… Чому у моїй прозі, як і, очевидно, в поезії, більше сільського духу та души природи?.. Відповідь дуже проста: письменник підсвідомо пише про кольори, звуки, запахи, доторки, інтуїтивні спалахи, які пізнав уперше, протягом перших п’яти років свого життя. Моє дитинство минуло в лісовому селі, серед рідної волинської природи. От вам і пояснення…

— Останнім часом Вашою творчістю зацікавилися на Заході. В 2011 році в американському видавництві «CreateSpace» вийшла книга лірики «Ловлячи осінні павутинки». Поезії Ігоря Павлюка представлені у закордонних виданнях «Acumen», «Barnwood International Poetry Mag», «Le Zaporogue», також в російській «Литературной газете», у найкращих польських журналах. У чому причина такого зацікавлення?
— Не мене, шановний Ярославе, про це питати. Я також цим цікавився в моїх добровільних перекладачів у світі. Вони кажуть, що їм подобається моя творчість і біографія — у комплексі. Тобто є з чого робити імідж. Аз грішний, поклавши руку на серце, — людина скромна і сором’язлива. Тому, щоби жити і вмирати «своєю смертю», мушу захищатися від світу, як умію, іноді навіть, на жаль, перевищуючи межі захисту. Колись захищало вино і література. Тепер більше — релігія та література, яка, слава Всевишньому, зостається зі мною.

— І наостанок, Ігорю Зиновійовичу, щоб Ви хотіли побажати майбутнім читачам «Поза зоною»?
— Віри в те, що я написав, яка допомагає вірити… Зоставатися в зоні вічних цінностей (теплого світла, любові, свободи…) і «поза зоною» досяжності сучасної нав’язливої «цивілізації», і (не дай Бог) «в зоні» (від тюрми і від суми, як відомо, не зарікаються). А ще бажаю стільки дзвінкого здоров’я, щоби пережити те щастя, яке чекає на моїх читачів і на всіх добрих людей загалом.

джерело - http://www.exp21.com.ua/ukr/visitors/1203.htm