Вогонь закам’янілий поміж нас Байдужістю спалив сади едему. Скували душу ланцюги образ І кинули в тюрму, сиру і темну.
Вже пам'ять обтрусила ніжний цвіт, Мереживо зірок порізав вітер. Чи варто щастя кликати навзрид, Коли воно мінливе, перелітне?
Вплітаю серце у вінки безсиль, І проти течії пливу… в нікуди! Як плід медовий отруїла гниль, Так світлу пам'ять заплямують люди.
Несказаним ридає висота, У келихи безсоння ллються вірші Про те, що ти, на жаль, не прочитав Моє кохання між рядками тиші…
|