Ти дивився в обличчя проклятої смерті,

Ти почув її шепіт, зміїно-лихий.

І душа підняла білі крила подерті,

Щоб спокутати людства одвічні гріхи.

Та, мабуть, Бог почув материнське моління.

Залишився живим, та змінився навік.

Хай загояться рани, душа – вже осіння,

І журба сивиною торкнулася вій.

А зозуля рахує не рОки, а вбитих…

Серед літа почався життів падолист.

 Ще іскриться надія, та світ оповитий

Гірко-сизим туманом, а серце – болить.

Мовчки згадуєш друзів, що нині в могилі.

Знову небо набрало у рай вартових.

Повінь смутку і сліз Україну накрила.

Більш не треба героїв. Благаю, живи!