Частина 3. Оргії на Парнасі

Від цих думок наснився сон мені,

Немов душа звільнилася від тіла.

Сховавшись в міражах від сірих днів,

Крізь хмари на Парнас вона летіла.

Плоди там, – кажуть мудрі, – не ростуть,

А тільки квіти з диво-ароматом.

Поезії ж бо безкорисна суть,

Її жерці не золотом багаті.

І думала душа – на тій горі

Стражденну музу випустить на волю!

Але в раю буяв повсюди гріх,

Від бур’янів стояв отруйний сморід.

Куди поділась істина краси,

І обрані митці, що гідні лаврів?

Затьмарили Парнас лихі часи,

Бо кояться на нім недобрі справи!

І сіють нині там, і вправно жнуть,

Впрягли в орало бідного Пегаса,

Як урожай, мистецтво продають,

Бездарністю і злом годують маси.

Там замість муз – розпусниці нагі,

А замість Феба – напівбог фальшивий.

І п’ють там не хмільний нектар богів –

Дешеві вина і огидне пиво!

Уже спускався вечір на Парнас,

Робітники і діви безсоромні

Збирались біля «Феба» – оргій час!

У келихах іскрилася гріховність.

І хлопнув у долоні бог мистецтв,

Умить з’явилось мавп веселе стадо.

Він усміхнувсь, як люблячий отець,

І лаврами вінчати став громаду.

І жодну з мавп вінком не обділив,

А їх приперла сила, ще й силенна!

І всі майстри у спогляданні див…

Видовищем ганьби зайняли сцену.

У німоті душилися слова –

Душа моя у розуму питала –

Де справжній бог? Де істинні дива?

А може, люди і його продали…

Частина 4. Занедбаний Олімп

Із мого сну Парнас раптово зник,

Рожева Еос усміхнулась мило.

Мотивами небесної струни

В душі спросоння муза лопотіла.

«Капризна музо, – мовила душа, –

Коли не доля на Парнасі жити,

Божественний Олімп – для тебе шанс,

Ти юна і краса твоя неспита.

Навіщо нам обом турботи ці?

Тебе, як скарб, богам я подарую.

Віднині весели своїх творців,

А я не буду мучитися всує».

І вмить у сні моїм постав Олімп

У шатах стародавньої діброви.

Ранкові небеса пронизав грім,

Стулили хмари враз сердиті брови.

Це сам Юпітер, нині злий, мабуть.

Та де ж його палац – усе в руїнах!

Повзучі гади сад богів гризуть,

І мохом поросли старезні стіни.

За стінами всю ніч шумів бенкет,

Столи ламались від облуд всіляких.

Там жадібно ковтали все бридке,

До ранку ж утомилися пияки…

І скрізь лежали биті черепки,

Боги з похмілля дулись і стогнали.

Забави в них огидніші людських!

Такі отут краса і досконалість!

Душа немов застигла, приросла

Корінням жаху до свого видіння.

І гласом нерозгаданих послань

Віщують лихо мервоокі тіні.

Озвався хтось: «Ми зовсім не боги,

А зборище п’яниць і дармоїдів.

В наш ниций рай приходимо з могил,

Бо шлях життя страшніший від Аїду.

Боги тепер у мармурі живуть,

А музи в душах віднайшли розплату.

Твоя ж отут скінчиться смертю путь,

Бо забагато ти хотіла знати!»

Далі буде...