Шлях до Риму

(поема)

Частина 1. Народження музи

Усе створило небо для людей.

На лоні первозданної природи

Для кожного буяє свій едем,

Але не всі в житті його знаходять.

Отож, як світ ще був малим дитям,

Не піддавався молодим спокусам,

Трояндою розцвів бутон життя –

В гірській печері народилась муза.

Гармонія колиску їй сплела,

А грація збирала чисті роси.

Лілеєю зросла із рук тепла,

Купалась в чарівному стоголоссі.

Була вона бешкетниця ще та!

Із німфами веселими дружила,

Із місячних долонь пила нектар,

У зоряній ріці черпала силу.

Навколо все раділо і цвіло,

Як уві сні… І так було б донині…

Але підкралось непомітно зло –

Пандорра відчинила кляту скриню!

Сипнули звідти горе і гріхи,

І втратив світ невинності основу.

До правди і краси він став глухим,

Забув наївно-чисту їхню мову.

І вдруге народилася вона,

Розсипавшись перлинами у душі.

З тих пір у них невпинно йде війна,

А бранка-муза за минулим тужить…

Так і моя розбурхана душа

Тим болем занедужала навіки.

Вирують в ній і сумніви, і шал,

І, ніби Янус, суть її дволика.

У клітці мрій ласкаво-хижий звір,

Блукач омани і хоробрий воїн.

У погляді його – мільйони зір,

В його єстві – жага хмільної волі.

В його єстві – початок і кінець,

Добро і зло, печаль і насолода.

Земне буття повік не похитне

В моїй душі самотньої свободи!..

Частина 2. Гріхи богів

Не знаю, хто мені моя душа! –

Чи зрадниця, чи друг, чи кат жорстокий!

Лиш знаю певно – і боги грішать,

Та для людей величні їх пороки.

Гріхи богів прекрасні та хмільні,

Звучать, як ліри, пахнуть, як троянди.

Їх зло – святе, і справедливий – гнів,

А розум повсякчас блаженно-п’яний.

Тож люди в цих ілюзіях живуть,

Богами на землі жадають стати.

Приймають за нектар гріховну муть,

Стають для себе жертвою і катом.

Не тішать смертних праведні діла,

Їх істина – у розкошах та владі.

А влада – це отруєна імла,

У ній і мудрі загубитись раді.

В палких серцях сплелися зло й добро,

Та скільки мрій об ніч зламало крила!

О душе, а який в тобі герой

На битву піднімає кволе тіло?

Чом рветься він до сонця, мов Ікар,

Прийнявши за світило відблиск пекла.

Блукає в лабіринтах чорних хмар,

Нанизує на біль небесні перли.

Душа ридає кров’ю на папір,

Та не збагне божественної драми.

Несе у забуття хрести зневір,

Бо в Рим ідуть завжди двома шляхами.

Один – добро. Там праведні думки

Тяжкі кайдани у сльозах волочать.

А другий – кривда. Він завжди легкий,

Але приводить у обійми ночі.

На тих шляхах пахтить вогонь спокут,

Лякають невідомості фантоми,

Мечем Дамокла нависає суд,

Бурштином плачуть сестри Фаетона

Шукаєш, душе, на землі едем,

Що створений безумствами людськими?

Не знайдеш ти пристанища ніде! –

Бо втративши себе, не станеш кимось…

Далі буде..