Ця вічна осінь перейшла у зиму.

Цей теплий грудень, як повільна смерть…

Крізь тишу втрат я спогади нестиму

До краю неба, де розм’якла твердь,

Де чакра сонця затупила лезо,

Метаючись по небу божевіль,

Де хмари сиві, як волосся Зевса.

Пливуть і гуснуть, а із ними – біль.

Старий дрімає – ні грози, ні снігу.

Мов зупинився на розпутті час.

Гортаю вкотре безсюжетну книгу,

Щоб відшукати хоч мізерний шанс…

Осінній грудень, переходь у спокій,

Закуй страждання в льодяний палац!

А ти лишайся в тиші, грішноокий,

Де пізня та любов не розцвіла…