«…Не буде в нас кохання із тобою,
Бо іншій зовсім відданий навік,
Я добрий сім’янин і чоловік,
Не вкрию більш себе гріха ганьбою…

…

…Не видам слабину свою нікому,
А лиш у віршах – мовчазний мій біль…»

Ярослав Чорногуз - вінок сонетів

Кохання не судилось нам пізнати.
Пройдуть роки даремно золоті,
І будуть поряд все не ті… не ті…
А серце тисне біль, немов лещата.

Лиш віршів нескінченні епопеї
Про наше щастя в німоті кричать.
У них п’янію від солодких чар,
В раю зриваю дикі орхідеї.

І знов кидаюсь у буденний вир,
Тримаю оборону. Не здаюся.
Та хиже око ворога-спокуси
Шматує душу люто, наче звір.

Сумління не дозволить відступитись,
І перейти фатальний рубікон.
Пекельна мука палить райський сон.
Любов, що ненароджена – убита...