Я знов прийду, вдихну її туман,
Обличчям до схід сонця стану.
В краю тривог, блукання і оман
Огорнусь вітром сонного дурману.

У пустоті розгублених думок
Тебе згадаю, як весняне небо…
І в пам'ять знов необережний крок
Зроблю… Та ні, боятись вже не треба!

Того, що буде і того, що є…
Чи ж правда це? Вернися, я благаю,
Весна!... В тобі життя моє,
Моє стремління до п’янкого раю!

Ти не вернешся… Може тільки в снах
Приходити ти будеш на світанні…
І серце в ніч летітиме, як птах,
Шукаючи загублене кохання.

Кохання не шукай ти на землі –
В очах нещирих не розквітнуть квіти.
Між зорями усі мої жалі
Сплелись в вінок нездійсненого літа…

Як згадуєш хоч рідко ти мене,
То, мабуть, теж хворієш від печалі.
Та все колись проходить… й біль мине!
В свою весну іди без мене далі…