| В тобі злилися всі чотири сили – Земні стихії, породивши п’яту – Стихію грішно-оку, бурно-крилу, Що прагне нас шаленством поєднати.
Розбурхала в мені бажань вулкани, У кров гарячим вітром увірвалась, В солодке море, як у вічність, кану, Тебе і кисню мало мені… мало!
Ми впали у полон хмільної втоми… Вирує неприборкана стихія! Тіла й серця так солодко судомить, Від тебе шаленію і п’янію…
Заповняться всі амфори любов’ю У храмі золотої Афродіти. Мій всесвіт завагітніє тобою, І буде над безоднею зоріти…
| 
