"Яблоки на снегу” - була вельми популярна пісня колись. Ой і співали!.. А чоловіки, грець би їх побрав, співали по-своєму: "Женщины на снегу…”. І було б з того нічого, якби не стала свідком однієї історії… Якось морозного лютневого дня, перед Стрітенням, запрягли з дідом конячину та й поїхали до лісу назбирати хмизу. Морози ж не вщухали! Їдемо собі, хукаєм в долоні, сміємось:
- Оце в ліс за підсніжниками, як у тій казці.
Дорога завела глибоко в ліс, думаємо - може й дровиняку яку поцупимо. Що з того хмизу? І жару не буде.
І раптом…Чуємо якісь звуки. Кажу діду:
- Ведмідь! То ведмідь вилазить з своєї берлоги.
- Тю на тебе! Здуріла зовсім. І де в нас оті ведмеді? Може сичі, чи глухар токує? Та наче зарано…
Роздуми змусили зупинитися, припнути нашого Сірого до дерева і обережно, взявшись за руки, провалюючись по коліна в сніг, побрести вглиб лісу. За сірим гіллям, на невеличкій галявині, щось було… Далеко, розглянути було ніяк. От старий дурень, хоч би окуляри взяв! Та побачене заставило нас присісти прямо в сніг і не те, щоб одягнуть окуляри…, а зовсім закрити очі. Воно то може й так, коли приходить оте…бажання, чи від великої любові, чи ще від чого, то вже й не важливо, де, як і що… Думаєте, в нас з дідом колись не було… Ет! Та я не про те.
…На снігу любилися двоє…І вже не видно було, що там під ними, чи яка одежина була, чи зовсім нічого… Все змішалось, як у тому кублі. Хотіли ми з дідом тікати та не втримались, спочатку одним оком глянули, потім - другим, потім - один на одного, посміхнувшись лукаво, та й так просиділи у снігу… А вони любились!.. А вони кохались!.. Світу Божого не бачили!… Та так звучала музика їхніх "охів” і "ахів”, що згадалась ота пісня – "Яблоки на снегу” чи "Женщины на снегу”… Вже й не знаю.
Рожеві тіла сходились в божевілі. А потім… А потім вони розтирали один одного снігом, реготали і продовжували…
- Моржі! – сказав дід, - Водохреща минуло, Стрітення на носі. Господа б побоялись, грішники кляті!
А тут ще в діда, де не візьмись, яблуко з кишені випало, та прямо в сніг. Поки ми його знайшли… Замерзли, вже й дивуватись нічому і деревини, не те, що хмизу, не хочеться. Стьобнули батогом Сірого та й погнали назад до села. А в хаті тепло. Радіо грає. Телевізор включили і під грубку. Аж тут тобі на екрані: "Вітаємо з Днем Святого Валентина – Днем Всесвітньої Любові!”. Глянули ми один на одного та в регіт. Так от воно що?! Романтика мабуть. І попридумували вже – День Кохання!
Ой, яке гарне оповідання! Але, на мою дужжже скромну думку, автор "не дожала " сюжет (докрасна!): я вже ж зібралася... підглянути за героями... що то вони зараз витворять, якого "гопака на снігу" ( а що?.. як читач, маю право на фантазії!). Ну, вже, мабуть, і справді, їм, літньому подружжю "дровосєків", вистачило й клопітного пошуку яблука в снігах...
Ой, Анатолію Миколайовичу!..Не знаю, що й сказати..."Сюрпризи", одні сюрпризи... А в словах "Ну,Тамара Марківна" я вже відчуваю - "Ну, Заяц, погоди..."
Я не майстер втішати, та коли ти його відкрив, було дуже цікаво. Сам не ходжу на поетичні сайти, "Анумо..." давно забув. Вийшла збірка власної поезії, та вона стоїть запакована. Це тільки для себе.... Дуже люблю живе спілкування але збиратися з поетами поки зась. тож таке...
