Для тих, перед ким виступала наша творча делегація у Городищенському районі на Черкащині, що представляла поетичний сайт «Натхнення», ми були дійсно несподіванкою.

Маючи певні стереотипи по відношенню до зустрічей, на які «зганяли» жителів села, учнів школи, студентів, аудиторія була загадково настороженою – і що воно таке буде?.. Відповідальні за організацію на місцях, звісно, переживали за зміст заходів, адже ініціатива йшла не від них, а від нас. І я їх прекрасно розумію.

Село Зелена Діброва, яке було основним місцем дислокації нашого «поетичного десанту», зустріло сирістю погодних умов, але вразило несподівано побаченим: пам’ятними знаками зафіксовано стільки історичних місць і подій, що мають значення далеко не сільського масштабу: пам’ятник Тарасу Григоровичу Шевченку, місце, де стояла хата родини Красицьких, нащадків Т.Г.Шевченка, що дали відомих художника Фотія Степановича Красицького та письменника Дмитра Филимоновича Красицького, могила улюбленої сестри Тараса Шевченка – Катерини, місце, де стояла Свято-Покровська церква, збудована за кошти Петра Гавриловича Лебединцева,який у свій час був редактором газети «Київська старовина», ініціював створення церковно-приходських шкіл, відспівував Т.Г. Шевченка у Києві під час перепоховання 1861 року.  

Десь років вісім тому, як педагог-позашкільник, я була у складі делегації Полтавської області, що відвідала Черкащину з питань обміну досвідом роботи з туристсько-краєзнавчого напрямку. Тоді і почула про туристичну програму «Золота підкова Черкащини», мені здається, що вона була потужною підтримкою для туристичної галузі Черкащини.

На мою думку, після почутого і побаченого реалізацію завдань будь-якої програми в селі Зелена Діброва важко уявити без сільського голови Ігоря Володимировича Щербака – комунікабельного, ініціативного керівника, людини слова і діла. А ще – без небайдужих жителів цього невеличкого села. Думаю, саме завдяки цій рисі людей, Зелена Діброва, незважаючи на всі труднощі і негаразди, живе і процвітає. Охайна школа, в якій!!! 15 школярів, спортивна зала з тренажерами, центр культури і дозвілля, православна церква, історико-краєзнавчий музей, що налічує понад 700 експонатів, відеокамери, встановлені прямо на центральній вулиці села – далеко не всі об’єкти, про які побачили протягом декількох годин перебування в селі.

Майже щоліта впродовж  десяти років буваю на Черкащині у туристсько-спортивному поході з групою своїх вихованців, в якому відвідуємо славетні місця – Холодний Яр, Чигирин, Суботів та інші. І щоразу переконуюсь, що Черкащина не тільки мальовничий і багатий історією та культурою край, а й край небайдужих людей, справжніх патріотів України.

Літературна зустріч, що тривала півтори години, пролетіла, здалася миттю. Задушевні виступи учасників – Олексія Тичка (м. Городище), Лариси Омельченко (м. Підгороднє Черкаської області), Анатолія Черняхівського (м. Вишгород Київської області), Тамари Васильєвої (м. Кременчук Полтавської області), в яких піднімалися, висвітлювалася проблеми українського села, події страшних років Голодомору,  одвічні людські цінності – любов, родина, дружба – не залишили спокійними тих, хто прийшов на зустріч. Поети також продемонстрували відеокліпи віршів та пісень на свої слова, музику до яких написали композитори Анатолій Черняхівський (м. Вишгород), Оксана Первова-Рошка (м. Чернівці), Олександр Левицький (м. Кременчук).

А сільський голова Ігор Володимирович навіть пошкодував: «Якби я знав, що буде так цікаво, я б сам обійшов кожну хату у селі…»

Уже в сутінках нас зустріло смт. Вільшане. На місці садиби пана Енгельгардта, де служив козачком малий Тарас, збудована прекрасне приміщення спеціальної школи-інтернату. Актова зала з дітками уже чекала на ляльковий театр Лариси Омельченко. Вихователі так хвилювалися, аби вихованці змогли всидіти під час вистави… Та де там!!! Сорока п’яти хвилин, поки в руках Лариси оживали герої, а з вуст звучали повчальні казочки, виявилося замало… Діти сиділи з розкритими ротиками, у них горіли очі і в залі панувала повна тиша.

І дорослі знову вражені. Не очікували на таке…

         Як же ми могли не відвідати нашого друга і колегу по перу Андрія Тегерешвілі. Начувана з розповідей, знайома зі світлин з його унікальним домашнім музеєм старожитностей. А тут така можливість живого спілкування з господарем і самими експонатами, що немов оживали в уяві подіями тих  часів, в яких вони існували!

Очі розбігаються, затримується погляд то на черепках епохи Трипільської культури, то на музичних інструментах, то на знаряддях праці, то на побутових речах, то на… список можна продовжувати і продовжувати.

Спілкування з надзвичайно ерудованою людиною, краєзнавцем Андрієм Тегерешвілі приносить справжню душевну насолоду. А вечеря, приготовлена цим незвичайним чоловіком, ще ніколи не була такою смачною!

Ех, чуєте, жінки?! Здається, я ніколи не  їла і не готувала такої  картоплі, як у Андрія. Зварена з коренями петрушки і пастернаку, з цибулею і духмяним перцем, приправлена відваром самої ж бараболі з додаванням часнику і зелені, та ще й засмажкою з сала і цибулі! Смакота!!! А квашені кавуни чого варті?! Андрій – ще й справжній майстер- кулінар.

З надією повернутися в господу цього чоловіка колись іще, гуляємо вечірнім Городищем.  

А на ранок – знову зустріч. На цей раз із студентами аграрного коледжу, до речі,  директор цього закладу Іван Іванович Хоменко -творча особистість, має власні збірки поезій. 

І знову розгублені очі аудиторії на початку, які з кожною хвилиною то загоряються вогником, то наповнюються слізьми… І так, як і вчора, горить свіча в пам’ять жертв Голодомору 1932-1933 рр.

         Окремою ниткою нашого візиту у цій мережці подій вирізняються відвідини місцевих музеїв Семена Гулака-Артемовського та Івана Ле.

Уже по приїзду додому, знаходжу книгу Ольги Осипенко «Дивосвіт Семена Гулака Артемівського», подаровану раніше Олексієм Тичком. Розумію, наскільки це для мене дорогий подарунок. Адже екскурсію для нас провела сама автор цієї книги! І вражала вона таким змістом, що на перший погляд суха картинка чи  фотографія проходила через душу цілим життям людей, зафіксованих на них.

Так, так! Ми цілком згодні з Семеном Гулаком-Артемовським – «Там, за тихим за Дунаєм, на землі є Божий рай…». І це є городищенська земля, це – наша рідна Україна! І люди, що живуть у цьому краї, несуть історію, культуру, своє слово, яке буде жити завжди.

Надзвичайно цікавим доповненням до екскурсії було спілкування з директором музею Олександром Гордійовичем Щепаком, справжнім знавцем своєї справи.

         Музей Івана Ле. Знайомство з ним розпочалося з першого дня нашого візиту, коли руку допомоги нам подав його директор – молодий і  енергійний чоловік Валерій Віталійович Тараненко. Цілих два дні він не просто перевозив нас на своєму автомобілі з одного на інше місце подій, а так проник  нашою творчістю та ідеями, що розлучатися з нами просто не хотів. Не хотіли і ми… А від відвідин музею ми повезли не тільки враження, а й справжні яблука і груші з саду Івана Леонтійовича.  Окремо хочеться побажати працівникам музеїв, ентузіастам і майстрам своєї справи  витримки, підтримки з боку держави та справжнього натхнення.

Зелене світло для цієї потрібної справи включила заступник голови Городищенської райдержадміністрації Тетяна Миколаївна Горідько.

Відчутно, що літературно-мистецьке об’єднання, очолюване Олексієм Тичком, яке відновило нещодавно роботу у Городищі, має не тільки внутрішнє бажання працювати, а й підтримку всіх гілок місцевої влади.

Теплі емоції, натхненна зустріч дає бажання творити далі і нести своє слово до людей.