-                     Якийсь він дивний, той Герасим Никифорович…- думала молоденька Ніна, яка декілька місяців тому переступила поріг десятирічки у ролі молодого педагога. Вчителька, що прийшла навчати дітей найцікавішому, як їй здавалось, предмету географії, мало відрізнялась від тодішніх десятикласниць. Хіба що удаваним суворим поглядом, модною зачіскою та підфарбованими губами. А одного разу, коли Ніна одягла свій чорний бостоновий костюм з білою блузкою, Герасим Никифорович на східцях між поверхами шепнув: « Ну, прямо таки, вчительша…».

Ніна спалахнула в душі. Чи то від незрозумілого залицяння отого Герасима, чи то від того, що їй вкрай не хотілося чути оте слово – «вчительша». Бо й сам костюм «накидав» їй  років з десять, а в душі вона ще була  романтичним дівчиськом! З тих пір Ніна більше не одягала наряд, що шила спеціально по закінченні інституту, як стильний одяг радянського педагога.

-         І чому той Герасим ходить тінню за мною? – думала Ніна.

Класний керівник протилежного п’ятого-А, а в Ніни п’ятий-Б, завжди знаходив якісь виробничі точки дотику. Захотілось завучці математичного КВН- у між п’ятачками, то хай Никифорович і готує! Заслужений математик. А Ніна – географ! Так ні!

Малі "А-ки" з заздрістю говорили: «Везе ж "Б-кам", у них – Ніна Петрівна! Допомагає!» То й перемогли «географи» «математиків».

         А поважний педагог школи Герасим Никифорович в душі, мабуть, був романтиком. Якось на педраду  Ніна прийшла раніше. В учительській перевіряла зошити Ольга Іванівна, вчителька української, що знала все і про всіх. От і повідала вона, гортаючи листок за листком, незвичну історію двох закоханих молодих людей - лікарки і педагога. Любили вони так, що здавалося – не було на Землі ще такого кохання… Але батьки дівчини категорично заборонили не те, що заміж виходити, а навіть зустрічатися з хлопцем. Хоча був він і розумним, і з себе так нічого…Та був євреєм, а точніше - напівєвреєм. 

От лихо! А що ото справа молода і гаряча, то все ні по чім. Надумав хлопець втекти зі з своєю коханою та й зробити її законною дружиною десь у сусідньому районі. Найняли машину і поїхали від села до села. Якийсь сільський голова все ж таки  погодився зафіксувати бажання молодих без попередньо поданої заяви. Так і стали юні Герасим та Софія чоловіком і дружиною всупереч волі батьків.

-         Ольго Іванівно, Ви вже все сказали? – перебив і без того з багряним кольором обличчя, але спокійний зовні Герасим Никифорович (двері в учительську були відкриті навстіж).

-         Так! – не розгубившись випалила колега.

-         То можна готуватись до педради… - роздумував вголос математик.

Так дізналась Ніна про те, чого не знала і знати не мала наміру.

         Герасим Никифорович був справді чудернацьким. Він то з’являвся, як гриб після дощу, то зникав, як крапля води на сонці. Але завжди залишав після себе сліди. То хлопців якихось приведе: «Допоможіть молодій вчительці кабінет обладнати». То раптом на найману Ніною квартиру заправлений балон газу привезуть. Їй же ніколи подзвонити в газову службу, все в школі клопочеться! Молода, незаміжня, які ще турботи, як не про любиму роботу? Ото тільки побідкалась про свої проблеми в учительській, а поміч вже тут як тут! Хоча сам чоловік і молоток у руках, кажуть, не тримав...

А в зимову заметіль, коли Ніні виповнилось аж… двадцять два роки, вона мало не остовпіла, влетівши перед уроком до своєї географічної підсобки, обвішаної картами і всілякими плакатами.

На столі у кришталевій вазі жаром пломеніли червоні тюльпани. І папірець – «Моїй колезі».

Замість того, щоб зрадіти, Ніна злякалась. Хто, де серед зими у віддаленому від міста селі міг взяти живі квіти?

-         Ой, лишенько! А чи бачив хто? – здогадалась дівчина.

-         А як же вони попали мені на стіл? Кабінет же закритий, - стукали молотком по голові одне за одним запитання.

-         Ніно, не переживай. Це я Герасиму відкрила. Попросив звечора. Ніхто не бачив, у школі ще нікого не було, - зайшла колега-наставниця.

-         Отакий він у нас…старий «Піфагор»! – засміялась вчителька. Знаєш, як він колись у англічанку Валю закохався! Він же її сліди цілував…

Вийшла заміж, в сусідньому селі вчителює!

-         А як же Софійка? Софія Семенівна…відомий на всю округу лікар-терапевт? – задумалась Ніна над вічністю кохання. Від кого і від чого залежить його полум’я?

Не знало молоде дівча, скільки ще запитань без відповідей, або з неоднозначними буде у її майбутньому житті…

А Герасим Никифорович з журналом у руці, обганяючи Ніну по коридору, тихенько кинув: «Не ображайся! Мені від тебе нічого не треба. Дозволь тільки бачити…».

Дивився. Не піднімаючи голову і не стрічаючись очима. Допомагав чим тільки міг, як невидимка.

Всі знали – Герасим закохався…Засуджувати не сміли.

-         Про мене ніхто погане не подумає, - якось сказав Ніні.

-         А про мене? Що Ви собі дозволяєте? – злякано кліпала очима дівчина.

-         Не посміють! Бо є я! – авторитетно кинув відмінник освіти.

Мав не одну «ваду» поважний математик. Полюбляв оковиту, ніде не дінешся. Та ніхто п’яним його ніколи не бачив, от тільки запашок свіженької іноді можна було почути. Спочатку після уроків, а пізніше, коли Ніна вже виїхала з села, кажуть, і під час уроків.

А відомий лікар-терапевт пробувала всілякі методи, аби позбувся цієї недуги її чоловік-пацієнт.  А він, закритий на ключ у хаті, умудрявся захмеліти, п’ючи чай із заварника, що мирно стояв собі у серванті…

         Якось чергової спекотної відпустки разом з сім’єю Ніна їхала до батьків. Зайшовши в Києві до переповненого вагону, зустрілася з інтелігентною парою уже знайомих лікаря і педагога. Софія Семенівна - струнка, красива і спокійна та зморений довгою дорогою і труднощами спеки, спітнілий Герасим Никифорович, поверталися від батька з далекої Росії. І все чоловіку треба – то чисту хустинку, то холодної водички, то закурити в тамбурі, то іще чого…

- Оце, - сказала Софія Семенівна, залишившись з Ніною наодинці, - везу всю дорогу, як кришталеву вазу. І так - все життя…