Вітром кохання умите,
Сонцем ціловане ніжно,
Заколосилось, мов жито,
Заквітувало запізно…

Схоже, в медах настоялось,
Запах з п’янким ароматом,
І полину не злякалось,

Стало для нас терпким святом.

Що ж там, у буднях, лишилось.

Хліб і вода із криниці,
Може чиясь ще й немилість,
Але ж вода… не напиться!

Будні і свята злилися,

Квіти і терни змішались

Подихом свіжого лісу.

Що ж нам насправді дісталось?..