"Хто кого чубить..."

      Жіноче свято нагадало про босоноге дитинство і той десятий - «Б», який в далекому сімдесят першому був ще тільки першим - «Б»…

      Маленьке дівчатко, що в п`ять років пішло до підготовчого класу, а в шість – до першого не мало проблем у навчанні - читало, писало, розв`язувало задачки не за віком і гадки не мало, що поряд буде хлопчик, який стане гіркою редькою її дитинства.

      Школа була великим двоповерховим вуликом. Вже пізніше дівчинка дізналась, що той вулик замалий для шкільних бджілок, бо школу розмістили в пристосованому приміщенні контори колгоспу. Тому класів не вистачало і перший - «Б» навчався в ленінській кімнаті. Яка то була царина! Всі стіни обвішані яскравими картинками та фотографіями під склом. Що було на тих картинках, мало хто й придивлявся - все робітники і селяни та вождь пролетаріату. Головне – не розбити скло. А як же воно могло вціліти, коли веселий «паровоз» стрімголов летів вперед, таранячи шкільну дошку на ніжках? «Дзе-ень…» - летіло побите скло. Та я не про це.

      Маленьку Ніну посадили за першою партою з ще меншим за зростом Сашком і вони, такі кумедні, ледве виглядали з-за тієї парти, споглядаючи за вчителем, парафія якого розміщувалась у них прямо перед носом.

      І що тому Сашку було треба? Ніна ніяк не могла зрозуміти. За партою стільки місця! Вона йому аж ніяк не заважала, навіть списувати давала (слухати пояснення він ніяк не хотів). А він її то за коси смикав, то під бік олівцем штрикав, а то портфель кудись ховав. От, нахаба! До чого доходив.          Якось, дивлячись прямо в очі учителю, як шкідливе кошеня, Сашко з усієї сили гамселив під партою Нінину ногу своїм черевиком. Ох і боліло!.. Мабуть так ніколи не пекла гірка образа маленькій першокласниці. Але мовчала, міцно стиснувши зуби і давала здачі…Нога в маленькому черевичку вдаряла ногу Сашка, а він знову її… Здавалось, той звук котивсь по всьому класу і скло на стінах дзвеніло від ударів…Та де там! Ніхто нічого не чув і вчитель навіть не помічав, що творилось біля його парафії. Так виростали ноги з малих черевиків…

     А в п`ятому, не витримавши чергової наруги, нескладне худощаве дівча знову дало здачі. Та так!.. У відповідь – штовх! Знову відповідь – бах! І бились наче не хлопчик з дівчинкою, а два ярі вороги, у колі переляканих друзів-однокласників. Хто зна, чим скінчилась та бійка, але знову на все життя вкарбувалось у пам`яті Ніни оте відлуння ударів у вухо…

     А їх так і садили разом на першій парті. Вже й підросли та треба ж було Ніні підтягувати в навчанні слабшого від себе однокласника. І так продовжувалось аж до восьмого класу. А тоді, коли вже дозволено було вибирати, Ніна сіла з подружкою, а Сашко – позаду, на другій…смикав за ті ж коси і підглядав із-за спини у Нінин зошит.

    Коли переходили в десятий, була неймовірна радість – новосілля в новозбудованій школі! Та я геть забула. Старшокласники провели ціле літо на її будівництві! Грузили, підносили, розчищали, виносили, мили і просто бешкетували, бігаючи з поверху на поверх. От тоді Ніна трохи злякалась, тікаючи від Сашка порожніми коридорами, бо здалось, що не вдарити хотів…Хоча, забулось. Чи вона тоді в тих хлопцях розумілась?..

    В десятому Ніна сиділа вже за другою, а Сашко – за першою партою. І що йому було треба? Ніяк не доходило Ніні. І списати вже не старався – трійку все-одно поставлять, і бити уже не бив, а все сидів напівобертом до Ніни та мордочки строїв. - Ох і смішно! - глузувала вона. Чим скінчилось все те, Ніна не пам`ятає. Хіба їй було до того? У неї справжня перша любов… Сашко, здається, став ще меншим і мовчки сидів все отим напівобертом…

     Пройшло. Минуло. Пролетіло. Поносило. Занесло. Що відбулось, що не збулось…

     …Якось, їдучи з роботи додому, в слухавці мобільного телефону голос доньки благав: «Мамо! Ти скоро? Тобі якийсь Сашко дзвонив, із далеку, десь з Півночі. Дуже хотів з тобою поговорити. Здається той, що тебе в дитинстві так бив…Через п`ять хвилин іще подзвонить, що я йому маю казати?»

Хм…- подумала Ніна, - а телефон мій в нього звідки ?.. Двадцять років не бачились!

      Через годину на другому кінці проводу десь в Ямало-Ненецькому окрузі впевнено гомонів Сашко . І ніяк не міг перейти на рідну мову. Все хваливсь, як гарно влаштувавсь, що має квартиру, машину, щорічний відпочинок в престижних південних санаторіях. Говорили більше години, а Ніна все турбувалась, чи не дорого вийде йому телефонна розмова… А під кінець згадали, як бились. Тоді Сашко замовк і несміливо пригадав:

- Не дарма ж казала Марія Іванівна: «Хто кого чубить, той того любить».

І залились Ніна з Сашком веселим сміхом. Замовкли…та й швидко розпрощались.

     Пройшло ще років п"ять. Весняне свято змусило пригадати багатьох, про кого вже й не дуже згадувала Ніна. Під вечір, коли вітальні дзвінки замовкли, де не візьмись – Петров! Той самий Петров, що сидів з Сашком на першій і другій парті й топтав з ним стежку до школи усі десять років.

Після вітань і побажань ненароком кинув: « А я весною твою любов бачив».

- Яку ще любов? – не повірила Ніна (хіба міг він говорити про ту, що прийшла до Ніни в десятому класі?).

- Шурика! Сашка Іванова! Того, що тебе так любив! Він про це з трепетом згадував. А я любив Олену, вона теж нічого не знала…

- А зараз хоч знає? - засміялась Ніна і, поклавши слухавку, задумалась…

- Сашко один, чому так і не має сім`ї?.. Невже – «Хто кого чубить…»?..

09.03.2012