Жила на острові Любов…

Купалась в сонячнім промінні,

Чарівну пісню знов і знов

На флейті награвала вміло.

Та раптом сталася біда –

Став острів той іти під воду.

Любов зробилася бліда –

Без неї не прожить народам.

Аж раптом бачить – корабель,

На ньому пропливала Гордість.

«Спасенна, - думає, - тепер.

Мене сестра не кине зроду».

Та відказала Гордість їй:

«Мені й самій жить непогано.

На березі ти ще постій,

Хай інший хтось тебе спасає».

Тут корабель іще один

З’явивсь на обрії вечірнім.

«Моє прохання не відкинь,

З біди цієї визволь нині».

Аж тут озвалася Печаль

(Вона в судні бо пропливала):

«Мені тебе, Любове, жаль,

Та там де я, тебе немає.»

«Невже прийшов мені кінець,

І не врятуюся я нині?»

Лишивсь маленький острівець,

Вода його ось-ось поглине.

Аж раптом підпливає човен

Дідусь у ньому веслярем.

«Врятуй»,- Любов до нього мовить.

«Сідай, онучко, без проблем».

«Та як же звать тебе?» – питає

 Любов у сивого дідка.

«Колись,онучко,усе взнаєш», -

Їй відповідь була така.

Дідок поплив, Любов лишивши

В країні гарній, чарівній.

І у нічній таємній тиші

Почувся з неба голос Їй.

«Ім’я ти хочеш знати того,

Хто із біди страшної спас?

Тож пам’ятай завжди, Любове,

Твоїм рятівником був Час».

І, дійсно, так в житті буває

І до сьогодні серед нас.

Коли Любов немов зникає,

В серця її вертає Час.