Іван Низовий народився 3 січня 1942 року в селі Марківка Білопільського району Сумської області. Батько пропав безвісти на фронті, коли малому Іванові йшов перший рік; матір завалило глиною при виконанні робіт із примхи колгоспного начальства. Так у півторарічному віці майбутній поет лишився круглим сиротою.

Уже в підлітковому віці Іван Низовий змушений був заробляти собі на життя, працюючи на фізичних роботах у різних кутках неосяжної радянської імперії. І, мабуть, нещасливе дитинство стало для нього одним із поштовхів для філософського світобачення й поетичної творчості: вірші писати Іван почав у юнацькі роки.

Серйозні літературні спроби почалися під час служби в армії, коли молодий автор став публікуватися в періодичній пресі. Важливим кроком на шляху творчого зростання стала для Івана Низового участь у Одеському семінарі молодих літераторів у травні 1963 року, де він познайомився з Василем Стусом, Володимиром Яворівським, Петром Скунцем та іншими письменниками, які також уже заявили про себе як здібні автори та непересічні особистості. А наступного, 1964-го, року в Ужгороді побачила світ перша збірка Івана Низового – «Народжуються квіти».

Провідне місце в ранній творчості поета посідала інтимна лірика, хоча досить часто звучали й філософські мотиви. Чимало речей – явно невідповідних офіційній доктрині «соціалістичного реалізму» – автор змушений був ховати в шухляду. І ці твори таки дочекалися на свій час у незалежній Україні.

Останні 45 років життя Іван Низовий мешкав із родиною в Луганську – найсхіднішому обласному центрі України, де і в роки життя письменника гучно лунала українофобські заклики, які тепер принесли свої криваві плоди. Не зважаючи на непривітне, часто вороже оточення Низовий постійно перебував у центрі українського громадського життя краю. Ще на початку 1988 року він надрукував у обласній газеті «Молодогвардієць» статтю «Бути – народом!», що своїм патріотичним звучанням справила ефект блискавки. У подальшому Іван Низовий активно долучився до діяльності в лавах товариства «Просвіта», неодноразово із властивим йому запалом виступав на мітингах, присвячених Дню Незалежності України, Дням пам’яті жертв Голодомору й політичних репресій, Шевченківським роковинам та іншим знаменним датам.

Доба омріяної поетом Незалежності виявилася найпліднішою для його творчості – саме тоді була написана та видана переважна більшість книг письменника, а взагалі спадщина Івана Низового як поета, прозаїка, публіциста нараховує понад 100 видань. Його книги виходили в Ужгороді й Луганську, Києві та Донецьку, Дубні та Сватовому й інших містах і селищах соборної України.

Останні два роки життя Іван Низовий тяжко хворів, але навіть у такому стані він не полишав творчої роботи. Остання книга поета – «Цим дорожу» – завдяки старанням доньки Лесі побачила світ за два з половиною місяці до його смерті. Письменник відійшов у вічність 30 вересня 2011 року.

Іван Низовий мав небагато, але справді щирих друзів. Коли його не стало, колеги-побратими з міста Сватове, що на Луганщині, одразу виявили ініціативу спорудити пам’ятну дошку на честь славного співвітчизника. Ця урочиста подія відбулася на початку 2012 року. Її учасники згадували свої зустрічі з Низовим, читали його поезії, наголошували на справді подвижницькому патріотизмі й невичерпному оптимізмі поета, його вірі у велике майбуття рідного народу. Яскравим свідченням є вірш, написаний ним на зорі української незалежності:

Затріщали підмостки й підпорки вертепу

І змаліли клейноди комунних часів,

І долинуло грізно з козацького степу

Відголоски забутих давно голосів.

І зійшовся народ під Богдановим дубом,

І Тарасовим словом народ мій прозрів,

Щоб молитись Вкраїні під вічним тризубом,

Під вогнем синьо-жовтих її прапорів.