1

Що буде – невідомо. Що було –
Здається незначним, не вартим слова.
Лиш ти одна – струнка, сонцеголова,
Лиш ти одна – і холод, і тепло.

Нас двоє в світі. Сонце одцвіло.
Вечірня тиша – дня і ночі змова…
Дерева й трави обняла знемога…
Що буде – невідомо. Лиш було б!

2

Зелена ніч в зеленім курені.
Пахуче сіно сни нашелестіло.
Буденне все у невідь відлетіло,
Святкове все зосталось при мені.

Твої уста, ще звечора сумні,
Опівночі щасливо захмеліли,
І болі всі мої переболіли,
І серце загойдалось у півсні.

В зеленій непроглядній тишині,
Посеред світу, мов посеред раю,
Покірно на вогні твоїм згораю –
На вічному зеленому вогні.

3

Віч-на-віч з вічним спокоєм землі,
І – просто неба, і – перед тобою…
Пульсує кров, оновлена любов’ю,
В мені, мов сік в зеленому стеблі.

Я ще не знав такої чистоти,
Такої непорочності не знав я.
У світі славослів’я й словослав’я
Яке то щастя – чистоту знайти!

Бери ж мене за руку. Віддаюсь
Тобі, як птаха небу віддається
Без страху, що об землю розіб’ється,
Я віддаюсь. Хоч, може, й розіб’юсь.

4

Моя кринице – п’ю і не нап’юсь,
Моя кринице – спрага невгамовна, 
Моя кринице, чистотою повна,
Я сам собі чистішим видаюсь.

Не обмілій, не скаламуть душі
І не втопи в тій каламуті зорі –
В своїм зеленім незбагненнім зорі
Мою зорю лелій і колиши.

5

Моя зоря летить і не згора.
Моя надія – втішна і надійна,
Як України велич неподільна,
Як глибина прадавнього Дніпра.

У далечінь ранкової пори
Летить моя замрія сонцепера…
Ось твої очі – степові озера,
Над ними вії – рвійні явори.

Що буде – невідомо. Що було –
Здається незначним, не вартим слова…
Нас двоє в світі. І між нами змова.
І скресла тиша. Й сонце ізійшло.

6

Зелені ночі, і зелені дні,
І сон, і дійсність – все переплелося,
І заплелися у твоє волосся
І сонце, й зорі золотосяйні.

І наші руки в любощах сплелись,
І помисли злилися воєдино.
О, зупинись на хвильку ще, хвилино,
І на скалки секундні не колись!

Що буде – невідомо. Що було –
Все при мені зостанеться, зі мною,
В мені, й довіку буде таїною,
Бо з таїни для таїнства зійшло.

7

Благословляю мить, епоху, вік
За те, що з їхнього благословення
На нас зійшло зелене це шалення 
І ми хвилинам загубили лік!

Спасибі вам, гостинні деревА
За невтручання в справи таємничі,
За холодок ранковий на обличчях
Тобі спасибі, росяна трава.

Чолом тобі, куточку неземний
Посеред світу – тихий і безлюдний,
За дні пречисті й ночі не облудні,
За неповторні негріховні сни.


1969