Рани занили укотре. Знову сюрпризи погодні.

Рання весна вітровії гонить удаль за село.

Бачив сьогодні лелеки: стомлені, кволі, голодні,

Сіли на ближньому полі, що поросло бур`яном.

Вмить пригадав: Того року, після запеклого бою,

Тінь журавля в піднебессі. Крила у розліт хрестом,

Що, наче Ангел Господній, душі скликав за собою,

Тільки тоді не судилось з ними летіти гуртом.

Виніс товариш із бою, ( а полягло їх багато)…

Крихітний хрестик на шиї – мамин в сльозах оберіг.

А у руці задубілій темно-зелена граната,

Вже без чеки, бо остання. Та, що для себе беріг.

Госпіталь. Болі нестерпні. Все пережив того літа.

Сонячні кола і темінь. Вихором рвався у бій.

Потім приїхала мама – сива, налякана, зблідла.

Витер зап`ястями сльози, що поповзли із-під вій.

Групу дали уже другу. Жалко, нога ще не гнеться.

І то пусте, що осколки досі болять в голові.

Добре, він має гітару. Сяде, до струн усміхнеться,

І пригадає минуле – будні свої фронтові.

Гриф у гітари обніме, хрускіт відчує у пальцях,

Трепетно так притискають зброю, коханих, стакан…

Гляне на книжку пенсійну. Фото – йому дев`ятнадцять.

Бравий десантник в минулім. Хто він тепер?

Ветеран….

03.05.2015р.